5. Едан

Едан прокинувся на світанку, зрозумівши, що проспав. Вже п’ята ранку! Як він міг так довго спати?! Сонце вже безжально палило міські кам’яні вулички та маленькі будиночки з блідо-жовтого піщаника, що нагадували коробки з-під сірників, розкладені кимось у всіх напрямках на декілька кілометрів від замку. 

Засаджена пальмами площа, прихована в тіні широкого листя, здавалася лиш примарно прохолодною. Принц знав, що й у тіні пальмових алей не сховатися від спеки. 

Мовчали й розкішні фонтани, які давно забули, що таке вирувати зухвалими струменями, даруючи райдуги та приємну прохолоду. Підземні ріки, що наповнювали їх,  пересохли. Деякі з мармурових окрас давно демонтували, лишивши лише ті, що були збудовані прапрапрадідом короля Кегана  —  самим Едгаром Великим на честь народження сина його коханою королевою Лілеєю. 

Тоді, багато віків тому, Шамсенур був сповнений зелені та співом екзотичних птахів, що губився у безмежних алеях міста, а будинки втопали в пишних хащах заростей дикого винограду та курчавого міського плюща. Зараз же місто нагадувало швидше оазис посеред пустелі — тільки не такий окрасний та зелений, швидше кам’янистий та висохлий.

Він визирнув у вікно, відсунувши товсті важкі портьєри, які створювали затінок у його покоях. Була лише п’ята ранку, проте життя у Шамсенурській столиці вирувало. У мешканців міста було лише декілька годин до того, як сонце увійде в зеніт, та потрібно буде залишити будь-яку роботу та ховатися у низьких, втоплених наполовину у землю будиночках. 

Люди поспішали зібрати росу зі спеціальних тоненьких скляних траншей, що були всюди розташовані на вулицях — під стелями будівель, на алеях та парканах; зачиняли колодці, щоб вода не випаровувалася на сонці, готували їжу у великих вогняних печах, поки не прийшла пекельна спека. Місто працювало від перших променів сонця, що тільки починало прокидатися десь далеко за туманним горизонтом  — там де тижнями його не бачили амедехинці за товстим шаром хмар та туману. Шамсенурці могли лиш спостерігати за ними рано вранці та вночі, коли шарові щільні вологі хмари  дражнили їх та здавалися такими далекими.

Замок короля був єдиною будівлею у місті, вищою за два поверхи, не рахуючи хіба що ратуші та декількох пам’ятних храмів, які слугували здебільшого величними прикрасами міста, розділеного на дві частини тонкою стрічкою ріки Шани. Саме тому з вікон своїх покоїв на третьому поверсі Едан бачив усе місто на східному березі, а також плантації та ферми, що простягалися далеко за межами окреслених міщанських будиночків-коробочок уздовж річки — єдиної водної артерії, що лишилася в королівстві Шамсенур. 

На фермах вирощували піскубів — пустельних корів, що довго могли обходитись без води та їли суху траву, а також дрібну птицю. Полів та ланів тут не було  — це розкіш для пустельного краю, де кожна краплина вартує як золото. У садах та на пальмових плантаціях понад річкою росли хіба що вогкі кислі цитрусові та банани.

Едан швидко вдягнувся, умився та побіг у справах. Які справи у наслідного принца? Зовсім не влаштування балів та бенкетів, ні! На це не було часу. Едан до зеніту працював у своїй майстерні, розробляючи нові системи зрошення та фільтрування води. 

Система каналів та траншей-росозбірників була його творінням. Принц також переробив деякі фонтани, якими колись славилася столиця, на зручні колодці, що діставали воду не з річки, а з підземних джерел, які хоч і важко було знайти, але ще можливо.

Шамсенурці ніколи не володіли магією, проте були відомі своїми технічними досягненнями та розробками великих механізмів і, звісно, зброї. Що-що, а на зброї тут зналися, вдосконалюючи її віками у величезних кузнях, що працювали ночами на околицях міста, випурхуючи стовпи диму та вогню до самого світанку. Проте жодна зброя були досі безсила проти брами та куполу, за яким ховалися давні вороги.

Спека зеніту вже накривала місто, коли у покої принца постукали.

— Можна! Заходьте!

У дверях з’явився помічник Едана — Жерар у високому білому цурбані на голові. Хлопець був спітнілий, наче прибіг звідкись.

— Його Величність король просить вас пройти до колодязя негайно. Державна справа.  —  випалив Жерар, облизнувши пересохлі губи.

— Ну якщо державна, то звісно, — буркнув Едан та відклав олівець.  — Дякую.

Жерар вклонився та залишив кімнату, а слідом за ним пішов і принц.

«Державна справа… Вже не знає, як затягти мене до своїх бісових бань», — думав хлопець.

Він спустився на перший поверх, пройшов коридорами до гвинтових сходів, що вели вниз у підземні тунелі під замком, збудовані століття тому, коли знаходитися в розпаленому палаці було просто неможливо вдень. Тут були розкішно обставлені кімнати та цілі зали, єдиним недоліком яких була нестача природного світла.

Король Кеган майже не залишав свого підземелля. Тут він облаштував декілька кабінетів, де й вирішував державні справи. 

На першому поверсі облаштувалася принцеса Мірана. Тендітна та тонка дівчина любила світло, тож темрява підземель викликала в неї нічого іншого окрім нудьги та суму. Вона приходила до батька тільки у зеніт, до зали з колодязем —  особистим джерелом цілодобово доступної прохолоди. Тут також була розташована її особиста купіль та бані, в яких король любив влаштовувати таємні зустрічі зі своїми радниками та найближчим оточенням. 

Принц Едан такі зустрічі ігнорував, вважаючи неприпустимим так неоглядно використовувати воду, коли в королівстві гине худоба через її нестачу. Проте король та його оточення так не вважали та продовжували насолоджуватися прохолодною водою підземних джерел, що невпинно вичерпувались. 

«Королівська родина на те й королівська, щоб мати привілеї!»  —  жартував Кеган. Йому дуже хотілося долучити сина до державних справ, але це йому ніяк не вдавалося. Едан з головою поринув лишень у наукову та дослідницьку діяльність, а батьківські справи ігнорував, не переносячи тієї рутини, яку король, власне, і намагався скрасити банями та веселими зустрічами, бо насправді й сам не любив ані паперової роботи, ані державних справ.