3. Новини

Усі в Амедехі готувалися до грандіозного свята — церемонії посвяти нової Обраної. Для амедехінців це було завершенням цілої епохи — Епохи Пандори.

Її тут дуже поважали, майже як богиню, та вважали другою за важливістю персоною у східних землях після короля Гліндора. Хтось із селян зустрічав це свято з сумом, адже всі розуміли, що це означає одне — велика чаклунка помирає і розуміє, що лишилося їй недовго. Хтось взагалі був сповнений почуття страху та паніки. Люди намагалися зробити якомога більше запасів, щоб бути готовими до можливої облоги замку, якщо нова Обрана не втримає браму. Не всі вірили, що це можливо. Але були й ті, хто не сумнівався в магічній силі наступниці, адже її відчула сама Пандора — Велика захисниця земель Амедехі.

Звівши колись давно — кілька віків тому  —  великий магічний купол над королівством, Пандора не лише захистила народ від кровопролитної війни та загибелі від безжальних мечів шамсенурців, але й подарувала своєму народові мирне та спокійне існування. Декілька поколінь люди не знали, що таке війна. Королі Амедехі все менше уваги приділяли військовій справі, а магічний вогонь кузні спрямовували на цивільні потреби, яких ставало дедалі більше. Ціною за зведення купола та безпеки стала зміна клімату в східних та, подейкують, в західних землях. 

Магічний купол обрізав будь-які зв'язки з сусіднім ворожим королівством Шамсенур. Навіть річки перестали текти в західні землі, а сталося так, що більшість їх брали джерела в Болотяному лісі. 

Амедехинці спочатку раділи цьому, адже одвічні вороги отримали по заслугах — посухи та неврожаї стали буденністю для західних земель. Проте за декілька століть змінилися до непізнаваності й східні землі, перетворившись на безмежні болота та туманні холодні краї, що забули про літо та приємне тепло розведеного вогнища назавжди. У вологій атмосфері неможливо було утримати розпалений вогонь — він миттю згасав. Лишився тільки магічний  — який важко здобути та втримати, а робити це могла тільки еліта королівства — маги, адептки Пандори. Втім свобода і спокій все одно цінувалися народом Амедехі сильніше за тепло в домівках й квітучі сади. До того ж зміни ці відбувалися поступово. Сучасні амедехинці дуже здивувалися б, побачивши свої землі багато віків тому – квітучі, родючі, теплі, з чистою блакиттю неба та сонячним літом. Ніхто не пам’ятав цього, лишивши книжкам оповіді, що вже стали легендами. Пам’ятала тільки та, що могла жити віками  —  та, що сплатила занадто високу ціну за волю свого народу. Велика Пандора.

У вічних муках чаклунка сиділа на своєму троні з м’якою міховою поторочею та пустим поглядом споглядала в нікуди. Її обличчя, пронизане глибокими зморшками-ріками, закарбувало на собі біль і смуток. Кожної секунди вона мала підживлювати тисячі енергетичних канатів, що мотузками душили її, пили з нею живущу енергію магічної сили. 

Поруч із нею стояла молода Жриця з довгим білявим волоссям, зібраним у косу. За плечима в неї стирчав лук зі стрілами. А очі її були сповнені блакиттю ясного неба, про яке забули амедехинці. Вона мовчки стояла поруч з чаклункою, ніби й не дихала, боячись ворухнутись, та чекала на знак від господині розпочинати церемонію. Це була Адель, та найкраща адептка Пандори, про яку мовив король Гліндор.

Позаду біля стіни сиділи ще декілька служниць Великої, що допомагали їй мало не з кожним кроком та рухом. Серед них була і донька чаклунки, тоненька синьоока дівчина років п'ятнадцяти. Власне, була вона названою донькою жриці. 

Звідки вона взялася  —  достеменно ніхто не знав. Одного дня Велика пробудилася від сну та наказала на березі річки розпалити магічне вогнище, спалити в ньому сорочку та чобітки дівочі та залишити його гаснути. На ранок адептки пішли перевіряти вогнище, що також звеліла їм зробити Велика, а в теплому попелі лежала дівчинка років п’яти, звернувшись клубочком, та спала. На ній було плаття та чобітки, схожі на ті, що адептки принесли в жертву вогнищу. Приголомшені магині розбудили її, почали розпитувати, проте дівчинка не могла вимовити ні слова, не розуміла амедехінської мови та нічого про себе не розказувала, як вони потім дізналися, не пам’ятала. Велика взяла цю дівчинку собі під крила, назвала донькою та усіляко її опікувала. За декілька років мала вивчила мову, але звідки вона взялася на тому попелищі, так і не згадала. Для Пандори вона була втіхою, та одна лише присутність доньки дарувала їй полегшення, тож дівчинка часто просто була присутня поруч, хоч і не дуже володіла магією.

Велика сиділа так вже кілька годин. Церемонія вже мала б початись, за дверима королівська родина та магічна свита вже чекали. Занепокоєні служниці перешіптувались, доки одна з них нарешті не наважилася потурбувати Пандору — підійшла до Великої та схилилася перед нею в чемному поклоні.

— Велика Пандоро, до вас завітали Його величність король Гліндор з Її високістю Королевою Айдарією та ясновельможними принцем Боріасом та принцесою Фейрін. 

Пандора ніби прокинулася. Слова адептки змусили її повернутись з далеких роздумів та згадати про особливу подію. Вона схвально кивнула та підняла руку, подавши нарешті знак для початку церемонії, на яку всі так чекали.

— Запрошуй гостей.

Адель тихо видихнула та, повівши рукою у повітрі, заставила світитися величезне дзеркало, встановлене на одній зі стін зали, навпроти трону Великої.

 

Служниця покірливо кивнула та вийшла із зали, щоб за декілька секунд відкрити її двері королівській процесії та голосно й урочисто оголосити почесних гостей.

Уся королівська родина зі свитою чемно вклонилася чаклунці, а та своєю чергою  також поважно схилила голову. Прадавні урочистості та королівський етикет були виконані. Все  ж таки за всім, що відбувалося в залі, стежив чисельний люд на площі, споглядаючи за церемонією у величезному дзеркалі  ̶  такому самому, що й у залі урочистостей. Його спеціально створили адептки Пандори, щоб воно транслювало просто неба все, що відбувалося.