Пролог

Виснажена та напружена, як кульова блискавка, стара чаклунка важко дихала. Вже декілька століть її сповивали тисячі енергетичних ниток, що вели до головної брами Королівства Амéдехі. Вони сковували кожен її рух, не даючи й кроку ступити без зусиль. У цьому магічному зв’язку була прихована могутня сила, що тримала браму непідвладною жодній зброї ворогів, а купол навколо країни робила неприступною загорожею.

— Мені залишилося недовго, Гліндоре. Ти знаєш це. Відпусти її до мене — настав час проголосити ім’я наступної Обраної.

— Не поспішай, Пандоро! Ми знайдемо інший вихід, обіцяю. Ти лише за цим кликала мене?

Король намагався не дивитись у сторону старої, що страждала від нестримного болю та того магічного тягаря, що мусила нести на собі.

— Приведи її до мене. Поки не пізно. Ти знаєш, що буде, якщо одного дня мене не стане. Амедехі залишиться беззахисною землею — спокусою для ворога, легкою здобиччю.

— У нас є твої маги. Вони добре навчені тобою, я впевнений, о Велика! Але доньку свою я не віддам! Не дозволю, щоб вона несла твій хрест.

— Ти помиляєшся, Гліндоре. Це не мій хрест, а наш спільний. Кожен жертвує чимось. Я віками терплю страшний біль від своєї нескінченної варти, час і тобі принести свою жертву.

Стара трохи випросталася, ніби подалася вперед до Короля, але він відступив від неї на крок, наче боявся скоротити дистанцію між ним та її болем, що відчувався навіть у повітрі звичайною людиною, далекою від магії.

— Ні! Це виключено! Знайдіть іншу Обрану! Ви погано шукали! Не може бути такого, щоб в усіх східних землях не знайшлося іншої придатної особи на цю справу.

— Не будь дурнем, Гліндоре! Ти знаєш, що це не помилка. Твоя донька має посісти своє місце, інакше королівство паде. А-ах…

Пандора видала хрипкий стогін відчаю, намагаючись простягнути руку до короля. Енергетичні потоки потягли її назад, так, наче рука її була зв’язана тугою гумою, яку неможливо було від’єднати від тіла.

— Я знайду інший вихід. Обіцяю тобі, Пандоро. А ти знайди іншу Обрану, і зможеш спочити нарешті від свого тягаря…

— Немає іншої, королю!

— Як немає, то назви будь-яку зі своїх адепток. Найкращу, щоб сумнівів не виникло ні в кого. Як там її…

— Адель не втримає купол і декілька секунд! Брама стане беззахисною!

— А я і не казав, що їй доведеться це робити.

Стара хотіла щось заперечити, її голос клекотів та надривався  ̶  слова тонули в горлянці, але суворий король не дав їй вимовити ні слова більше.

— Королівство Амедехі безмежно вдячне тобі за твій подвиг та твою жертву, чаклунко. Але якщо ти або хтось з твоїх адептів посміє хоч пів словом, хоч натяком, хоч навіть думкою в очах дати знати Фей про те, хто вона є, я клянуся тобі життям своїх дітей та життям ТВОЄЇ доньки… Забереш її в мене  —  я зроблю те саме, — останні слова король вже не промовляв, він прошипів їх, наблизившись до чаклунки, скривджене мукою лице якої було йому огидне. Він дивився їй в очі без долі сумніву та співчуття. Кожне слово його карбувалося в повітрі невидимою печаткою.  

Пандора знесилено впустила підборіддя на груди. Казати щось вона була вже занадто втомлена. Навіть ця недовга розмова відбирала в неї занадто багато енергії, кожна краплина якої була важлива.

Король швидко розгорнувся до неї спиною, зметнувши довгу мантію, та направився до виходу, кинувши на останок:

— Проголоси ім’я Обраної вже сьогодні. Все одно, хто це буде.

Гучно відчинивши важкі двері чаклунських покоїв, він зиркнув на двох служниць, що чергували біля входу поряд з магічною охороною. Дівиці одразу побігли до своєї господині, побачивши, що та ледве тримається на ногах. Дві лучниці — королівська магічна сторожа — схилили шанобливо голови перед королем, який навіть не глянув у їх бік та швидко попрямував геть з чаклунської вежі.