ЕПІЛОГ

Минув місяць. Життя в палаці поступово стало… нормальним. Настільки, наскільки це взагалі можливо, коли ти випадково прокидаєшся принцесою в іншому вимірі. Міра вже не блукала в лабіринтах коридорів, майже припинила травмувати партнерів на танцях і навіть навчилася триматися в сідлі так, щоб не прощатися з життям кожні п’ять хвилин.

І, що було найнебезпечніше… вона звикла. До цього терпкого повітря, до дивних сузір'їв над головою і, найбільше, до нього. Саме тому слова Верховного мага прозвучали як грім серед ясного неба.

— Раз на рік, — спокійно мовив він, ніби йшлося про збір урожаю, — я маю силу відкрити для вас перехід у ваш рідний світ.

Міра завмерла, ледь не впустивши книгу. — Що ви сказали?.. — На тиждень, — продовжував маг, не звертаючи уваги на її шок. — Або лише на три дні, якщо ви вирішите взяти когось із собою.

Серце Міри зірвалося в шалений галоп. — Це… це справді можливо? — Так. За тиждень геомагнітні полюси обох світів співпадуть у рідкісному резонансі. Це дозволить здійснити перехід без жодної шкоди.

Міра зробила крок вперед, затамувавши подих. — Я зможу побачити батьків? По-справжньому? — Зможете. Але за однієї умови: вони ніколи й нікому не мають розповідати про існування нашого світу.

Міра навіть не замислилася. Вона знала свою родину. — Вони не скажуть. Я присягаюся.

Маг уважно вивчив її обличчя і коротко кивнув: — Тоді готуйтеся. Часу небагато.

— Ти це серйозно? — Майкл дивився на неї так, ніби вона щойно запропонувала йому підкорити сонце. Але в його погляді, окрім подиву, спалахнув азартний вогник.

— Я зможу побачити їх, Майкле! — Міра сяяла від щастя. — Лише через тиждень. Ми підемо разом.

Він кілька секунд мовчав, обмірковуючи почуте. А потім на його губах з’явилася та сама фірмова, трохи небезпечна усмішка. — Значить, у мене є лише три дні.

— Для чого? — Міра підозріло примружилася, знаючи його вдачу. — Як «для чого»? — він абсолютно серйозно поправив манжети. — Щоб познайомитися з твоїм батьком. І матір’ю.

Міра застигла, намагаючись уявити принца Моренії на кухні в типовій українській квартирі чи в поході біля багаття. — Ти хочеш… що? — Я твій чоловік, — спокійно нагадав він, підходячи ближче. — Було б вкрай нечемно не відрекомендуватися тестю та тещі.

Вона нервово засміялася, уявивши вираз обличчя тата-інженера. — Майкле, ти просто не розумієш, у що вв'язуєшся… — Це ти не розумієш, — перебив він, обхопивши її обличчя долонями. — Я хочу побачити світ, який створив тебе. І людей, завдяки яким ти стала такою.

Його голос став зовсім тихим, сповненим непідробної щирості. У Міри перехопило подих. — Ти не боїшся? — прошепотіла вона. — Боюся, — чесно зізнався він. — Особливо твого батька. Інженери — це люди логіки, чи не так? Мені доведеться дуже постаратися, щоб він не виставив мене за двері.

Міра засміялася — по-справжньому, легко, як ніколи раніше. — Правильно робиш, що боїшся. Він у мене суворий.

Майкл нахилився до її губ, і в його подиху відчувалася обіцянка нової пригоди. — Але ризик вартий того. Бо ти варта будь-якого ризику. — Самовпевнений бовдур, — прошепотіла вона в самі його губи. — Твій чоловік, — усміхнувся він.

І цього разу в його словах не було ні тіні сумніву. Лише їхній спільний вибір.

Десь далеко, за межами двох реальностей, магія вкотре зробила свою тиху роботу. Вона зв'язала не просто два королівства — вона назавжди зшила дві душі. І цього разу вона точно знала: помилки немає.

Кінець

(Створено за допомогою ШІ)