РОЗДІЛ 38

Я повільно, майже невагомо розвернулася. Світло порталу за спиною все ще мерехтіло, кличучи мене прохолодою Карпатського вітру. Там було моє вчора. Там було все зрозуміле й звичне.

Я зробила крок. Назад. Від порталу. Потім ще один. І ще.

Майкл не ворушився. Він завмер, затамувавши подих, наче боявся, що будь-який рух, навіть випадковий подих, зруйнує цей крихкий, наелектризований момент. У його погляді було стільки надії, що вона здавалася майже відчутною фізично.

І коли я підійшла зовсім близько, коли між нами не залишилося жодного зайвого сантиметра, він різко притягнув мене до себе. Його руки зімкнулися навколо моєї талії так міцно, наче він намагався врости в мене, щоб я ніколи більше не змогла зникнути. Я відчула, як він тремтить — той самий незламний принц Майкл зараз здригався від чистого, нерозбавленого полегшення.

Я підняла обличчя, і він поцілував мене.

Цього разу все було інакше. Не було боротьби за лідерство, не було іронічного виклику чи королівської владності. Залишилося лише почуття — глибоке, справжнє, таке, від якого земля вислизала з-під ніг. Весь світ навколо просто перестав існувати. Зникла бібліотека з її таємницями, зникли інтриги принцеси Андреї, зник сам вибір. Залишилися тільки ми. Дві людини, які нарешті припинили заперечувати те, що було очевидним із самого початку.

І в ту мить, коли я остаточно відпустила свій колишній світ, навколо нас спалахнуло світло.

М’яке, небесно-блакитне сяйво піднялося прямо з трави. Воно огорнуло нас теплим коконом, закрутилося живою енергією, пронизуючи наскрізь. Я відірвалася від Майкла лише на секунду, приголомшено озираючись. Галявина більше не була холодною чи загрозливою. Вона світилася зсередини, наче… раділа. Наче весь цей ліс святкував нашу перемогу над страхом.

— Вітаю вас, — пролунав голос мага. Тепер у його спокої виразно чулася ледь помітна, тепла усмішка. — Галявина не лише подарувала вам обраницю, принце...

Я відчула, як Майкл ще міцніше стиснув мою руку, переплітаючи свої пальці з моїми.

— …вона нарешті освятила ваш союз. Справжній союз.

Я подивилася в очі Майкла — сині, як це магічне світло навколо. І вперше за весь цей шалений час, з моменту мого падіння в невідомість, я не відчувала жодного сумніву. Можливо, я й була географом, але щойно я знайшла ту саму точку на карті, де мені справді судилося бути.

— Пропоную повертатися до замку, — спокійно перервав тишу Верховний маг, наче й не було хвилину тому ніякої магії та доленосних рішень. — Взагалі-то, у вас завтра весілля. А наречена має хоча б трохи поспати перед тим, як увійти в історію.

Міра ледь усміхнулася. Сон тієї ночі був коротким, уривчастим, але дивним чином — абсолютно достатнім. Здавалося, сама енергія Галявини наповнила її силою.

У день весілля вона виглядала… інакше. Не просто красиво — вона світилася зсередини тим особливим світлом, яке дає лише внутрішній спокій. Казкова сукня зі срібним гаптуванням підкреслювала її тендітність, а руді хвилі волосся, вкладені майстерними руками служниць, нагадували застигле полум'я. Очі сяяли, а на вустах грала легка, замріяна усмішка.

Це вже не була перелякана дівчина, яка випадково провалилася в інший світ. Це була жінка, яка свідомо обрала свою долю.

Церемонія була грандіозною. Головна зала палацу тонула в золоті, квітах та світлі тисяч свічок. Придворні, посли, знать — усі затамували подих, спостерігаючи за союзом, який уже став легендою. Усе йшло суворо за давньою традицією, аж поки не настала черга принца.

Майкл зробив крок уперед. Він не дивився на натовп, не бачив короля. Його погляд був прикутий лише до Міри. — Я обіцяю, — голос його звучав твердо й лунко під склепінням зали, — що для мене ти будеш не просто законною дружиною. Ти будеш коханою. Єдиною подругою. І моєю супутницею, доки смерть не розлучить нас.

Залою прокотився здивований шепіт. Протокол не передбачав таких слів. Королі обіцяли вірність державі, а не серцю. Але він сказав це. І в цю мить ні в кого не залишилося сумнівів: це не просто магічне призначення. Це — вибір чоловіка.

Перший танець почався під звуки м'якої, обволікаючої музики. Майкл вів її так само впевнено й легко, як і під час їхніх занять. Але тепер усе було інакше. Ближче. Тепліше. Значно реальніше.

Він нахилився до неї, майже торкаючись губами її волосся, і прошепотів так, щоб чула лише вона: — Якби ти знала, як я мрію швидше забрати тебе в нашу спальню… для виконання подружнього обов’язку.

Міра миттєво спалахнула. Їй здалося, що навіть білосніжне мереживо на її грудях почервоніло разом із нею. — Я… я боюся, — тихо зізналася вона, на мить опустивши очі. — У мене… я ще ніколи…

Вона запнулася, не знаючи, як дібрати слова. Майкл подивився на неї уважно, і в його синіх очах з'явилася така ніжність, від якої в грудях стало гаряче. Він м’яко всміхнувся. — Я знаю, Міро.

Вона здивовано підняла на нього погляд, а він додав ледь чутно: — Єдинороги аби кому не дають себе гладити. Я зрозумів усе ще тоді, в лісі.

У його голосі не було жодного тиску чи вимоги. Лише безкінечне терпіння, розуміння і мовчазна обіцянка: тепер усе буде інакше. Вони мали цілу вічність, щоб вивчити географію почуттів одне одного.

І цей світ, який спочатку здавався їй чужим і ворожим, нарешті став для неї домом.

Музика поступово стихла, розчинившись під високим склепінням зали, але Майкл не відпустив її. Навпаки — він притягнув Міру трохи ближче, ігноруючи цікаві погляди придворних.

— Знаєш, — тихо сказала вона, відчуваючи, як щоки все ще горять після його відвертостей, — у моєму світі все почалося з того, що я впала. Дуже боляче і дуже невчасно. — Я пам’ятаю, — він усміхнувся, і в його очах промайнули іскри того самого хлопчиська, якого вона побачила на Галявині. — Це було… дуже ефектно.

Міра легенько, майже грайливо, штовхнула його кулаком у плече. — Так от, — продовжила вона вже серйозніше, — я тоді була впевнена, що це найгірший день у моєму житті. Що світ закінчився там, у яру.