РОЗДІЛ 37

— Ваше Високосте, — крижаним тоном пролунав голос мага, розрізаючи наелектризоване повітря Галявини. — Я просив вас не втручатися. Вона мала зробити свій вибір самостійно.

Майкл навіть не здригнувся. Він не повів оком у бік мага, ніби той був лише тінню на периферії. Він дивився на мене — так, ніби весь інший світ, зі своїми порталами, королівствами та богами, просто перестав існувати.

— Я не зміг чекати, — тихо сказав він.

І раптом сталося щось неймовірне. Його плечі, які завжди були напружені під вагою титулу, повільно опустилися. З нього ніби спала невидима броня, яку він носив усе життя. У світлі магічного кола він раптом здався мені дивно беззахисним.

— Я занадто сильно її люблю.

Ці слова вдарили сильніше за будь-яке закляття. У моїй голові щось клацнуло — гучно й чітко. Усі пазли останнього тижня миттєво склалися в єдину, нищівну картину.

Його раптова різкість. Його нестерпна дратівливість. Його мовчання, від якого в кімнатах ставало холодно. Я була впевнена, що це через примусове весілля, через те, що я — тягар, якого він не хоче. Але ні.

Він знав.

Він знав, що я шукаю шлях. Знав, що маг мені допомагає. Знав, що я збираюся зникнути. І він… він просто давав мені це зробити. Без сцен, без гучних наказів, без варти біля моїх дверей. Він стояв осторонь і дивився, як я готуюся розбити його життя, — і не заважав.

Я відчула, як груди стисло від фізичного болю. — Ти… — мій голос зрадницьки здригнувся, — ти знав?

Він підняв на мене очі. І в них не було ні тіні тієї холодної впевненості, якою він відгороджувався від світу. Лише оголена, болюча правда. — Так. Одне коротке слово. Без спроб виправдатися. — І ти нічого не сказав? Жодного слова?

— Це був твій вибір, Міро, — тихо відповів він, і в його голосі почулася така втома, що мені захотілося закрити вуха. — Я не мав права його у тебе забирати. Навіть заради себе.

Я дивилася на нього і бачила вже не принца-спадкоємця, не людину, яка звикла контролювати кожну дрібницю в королівстві. Я бачила чоловіка, який настільки сильно кохає, що готовий відпустити. Навіть якщо це означає для нього втрату трону, майбутнього і самого себе.

Сльози, які я так довго стримувала, знову обпекли щоки. — Майкле, ти ж розумієш… якщо я зараз зроблю цей крок вперед…

— Розумію, — перебив він.

І зробив крок назустріч. Повільно, майже невагомо, ніби боявся сполохати магію, що вирувала навколо. — Але я не хочу, щоб ти залишалася через обов’язок перед цим світом. Або через жалість до мене.

Він зупинився біля самої межі сяйва, на відстані простягнутої руки. — Тільки якщо ти сама цього захочеш. Тільки якщо «ми» маємо для тебе сенс.

Тиша Галявини стала абсолютною. Позаду мене мерехтіло світло порталу — мій дім, запах маминих пирогів, Карпати, моє звичне, безпечне життя. А попереду — він. Людина, яка щойно віддала мені свою долю.

Я стояла на межі двох світів. І вперше за весь цей час рішення було не про втечу. Воно було про те, чи вистачить мені мужності зробити крок назад — у невідомість, яка раптом стала дорожчою за дім.