РОЗДІЛ 36

Карета котилася нічною дорогою майже беззвучно. Надто тихо для мого збудженого серця. Я дивилася у вікно, але перед очима все розпливалося: лише темні силуети дерев і холодні відблиски місяця на склі.

«Я навіть не попрощалася...» — ця думка впивалася в мозок, наче гостра голка. З батьками все інакше — я маю повернутися, вони чекають, вони не витримають невідомості. А тут... тут я просто розчинюся в повітрі. Наче мене й не було. Наче я була просто яскравим сном, який розвіється на світанку.

Я відвернулася до самого вікна, ховаючи обличчя від Верховного мага. Я не хотіла, щоб він бачив мої сльози. «Це правильно. Це єдиний вихід. Це логічно», — повторювала я, як закляття. Але серце вперто відмовлялося погоджуватися з розумом.

Священна галявина зустріла нас сріблястим сяйвом. Та сама галявина, з якої все почалося. Тільки тоді моя поява тут була дивом, а зараз моє зникнення мало стати вибором.

Маг почав готувати ритуал. Його рухи були вивіреними й точними. Світло між деревами згущувалося, ставало майже відчутним на дотик, а повітря наповнилося електричною напругою. Я сіла на холодну траву, обхопивши коліна руками, і раптом відчула, наскільки я виснажена.

— Чому все так складно... — прошепотіла я в порожнечу. Я хотіла додому. Це було просто. Це було правильно. І водночас... це здавалося найбільшою помилкою в моєму житті.

— Час, — голос мага вивів мене зі заціпеніння.

Я повільно піднялася. Ноги здавалися чужими й неслухняними. Крок. Ще крок. Я вийшла в самий центр, туди, де реальність була найтоншою. Маг почав читати закляття: слова лилися, як вода, незрозумілі, але сповнені сили. Повітря завібрувало, і перед моїми очима почав проступати знайомий туман.

А потім крізь нього проявилися обриси. Мої рідні Карпати. Темні смереки, запах вологої хвої, мій світ. Серце стиснулося від ніжності. — Це... реально, — видихнула я.

Один крок — і я вдома. Я підняла ногу, роблячи цей вирішальний рух вперед, але раптом повітря прорізав крик, що змусив мене здригнутися:

— СТІЙ!

Я різко обернулася, застигши в неможливому положенні. Майкл. Він зіскочив з коня ще на ходу і тепер біг до мене, нехтуючи всіма правилами й небезпекою магічного кола.

Я завмерла між світами. Одна нога — вдома, інша — тут. Півобертом до свого минулого і півобертом до нього.

Він зупинився за кілька кроків від межі світла. Важке дихання, розпатлане волосся, і очі... такі темні, сповнені такого відчаю, якого я ніколи не бачила.

— Не йди, — сказав він. Просто. Без королівського наказу. Без звичного тиску. І саме ця його вразливість виявилася нищівною.

Я відчула, як серце підкотилося до самого горла. — Майкле... — Я не буду тебе змушувати, — перебив він, роблячи обережний крок ближче, ніби боявся сполохати мій привид. — Я не маю права казати, що ти повинна залишитися.

Тиша між нами натягнулася, як струна перед вибухом. — Але якщо ти підеш... — він на мить заплющив очі, і я побачила, як здригнулися його плечі. — То я навіть не знатиму, чи ти жива. Я залишуся в цьому світі сам.

Я не могла поворухнутися. Портал за моєю спиною кликав мене холодом рідних гір, але голос Майкла тримав міцніше за будь-які ланцюги.

— Ти казала, що хочеш справжнього тепла, — тихіше додав він. — Я не обіцятиму тобі легких шляхів чи ідеального життя в палаці.

Він зробив останній крок до самої межі ритуалу. — Але я хочу спробувати бути для тебе не принцом і не цим світом. Я хочу бути твоєю людиною.

Я закусила губу до болю. Крок вперед — і я в безпеці, вдома, там, де все зрозуміло. Крок назад — у його обійми, в невідомість, у життя, де я можу втратити все, але знайти щось більше.

Вперше в житті мій внутрішній компас зламався. І я не знала, який напрямок веде до порятунку.