РОЗДІЛ 35

Останній тиждень перед весіллям став найдовшим і найважчим у моєму житті. Я навмисно перетворила свої дні на нескінченний марафон: заняття, танці до мозолів на ногах, стоси книг у бібліотеці... Я хапалася за будь-яку справу, аби тільки в голові не залишалося місця для думок.

І головне — аби не бачити його.

Я перетворилася на майстра конспірації. Змінювала маршрути в нескінченних коридорах палацу, затримувалася на лекціях, переносила обіди на неможливий час — усе, аби тільки наші шляхи з Майклом не перетнулися. Це було смішно, по-дитячому безглуздо і... неймовірно боляче. Бо що сильніше я намагалася тримати дистанцію, то гостріше відчувала порожнечу там, де раніше був він.

А коли мені все ж траплялося побачити його — краєм ока, здалеку, через анфіладу залів — я бачила, як він згасає. Майкл ставав дедалі мовчазнішим, похмурішим, ніби тінь лягала на його обличчя.

«Звісно, — переконувала я себе холодним голосом розуму. — Він просто не хоче цього шлюбу. Хто б хотів бути зв'язаним із чужинкою?» Це мало б приносити полегшення, але чомусь серце відгукувалося лише тупим болем.

Остання примірка весільної сукні стала тією самою краплею, що переповнила чашу. — Ідеально, леді! — захоплено видихнула швачка, відступаючи назад.

Я застигла перед високим дзеркалом. Сукня була бездоганною — невагома, наче виткана з ранкового туману, розшита срібними візерунками, що мерехтіли при кожному моєму подиху. Вона робила мене величною, прекрасною... справжньою принцесою. Саме тією, якою я заприсяглася ніколи не бути.

Дивлячись на своє відображення, я раптом відчула, як усе всередині стискається в запеклий вузол. Це була не я. Але найстрашнішим було інше відкриття — я не хотіла це втрачати. Не сукню, не замок, а те, що стояло за всім цим. Його.

Сльози підступили так раптово, що я не встигла виставити жодного захисту. Вони просто покотилися щоками, залишаючи гарячі доріжки на блідій шкірі. — Леді?.. — розгублено прошепотіла служниця, помітивши мою реакцію. Я швидко відвернулася, змахуючи вологу тремтячими пальцями. — Все добре, — прохрипіла я. — Просто... я дуже втомилася.

Це була найжахливіша брехня в моєму житті. Я просто вперше чесно зізналася собі: піти буде не просто складно. Це буде так, ніби я відриваю частину власної душі.

Того ж вечора я знайшла Верховного мага. Я більше не хотіла чекати, бо боялася, що ще один день — і я передумаю. — Відведіть мене на Галявину, — сказала я прямо, дивлячись йому в очі. Він вивчав моє обличчя довше, ніж зазвичай. — Ви впевнені, Міро? Я кивнула. Занадто різко, щоб це здалося правдою. — Так. Я закінчила останню примірку. Я готова.

Маг мовчав, ніби зважуючи мою рішучість на якихось своїх невидимих терезах. — Добре, — нарешті вимовив він. — Сьогодні вночі.

Серце боляче стислося, немов у лещатах. Сьогодні. Я мовчки кивнула й пішла геть. Мої кроки луною відбивалися від кам'яних стін, але я їх не чула. У голові пульсувала лише одна думка: «Я повертаюся додому».

І вперше за весь час ця думка зовсім не була схожа на перемогу. Це було схоже на втечу з поля бою, де я залишала свого єдиного союзника пораненим.