РОЗДІЛ 32

Дні потекли дивно рівно. Наче хтось увімкнув режим «повтор», лише злегка змінюючи декорації. Ранок належав наукам, обід — етикету, а післяобідній час — танцям, де я вже значно рідше нагадувала слона в посудній лавці й майже припинила травмувати партнерів.

Але справжнє життя починалося в бібліотеці. Вона стала моїм тихим притулком, де я могла скинути маску «нареченої без вибору» і знову стати просто Мірою.

Саме там я все частіше почала зустрічати Верховного мага. Спочатку наші зустрічі здавалися випадковими, але згодом вони стали майже очікуваним ритуалом. — Ви знову тут, леді Міро, — промовив він одного дня, знаходячи мене в лабіринті стелажів. — Я вперта, — я ледь усміхнулася, не відриваючись від фоліанта. — Поки не розберуся, як у вас тут усе влаштовано, я не заспокоюся.

На мій подив, він не став читати нотацій. Він пояснював. Терпляче, без тіні зверхності, ніби ми були колегами-дослідниками. Він малював словами карту їхнього всесвіту: розповідав про переплетення магії з силами природи, про місця сили та рідкісні явища, що порушували закони фізики.

А потім він зробив те, від чого в мене перехопило подих. — Почніть із цього, — сказав він, і книга в шкіряній палітурці сама м’яко опустилася в мої руки. — Там є згадки про… нестандартні переходи.

Я втримала обличчя незворушним, але всередині все завмерло в тріумфі. Ось воно. Ключ до дверей, які я так відчайдушно намагалася знайти.

Паралельно з моїми таємними пошуками палац жив своїм життям. Мене активно готували до весілля. — Час примірки, леді, — щоразу чемно нагадували служниці, і я знову опинялася в полоні шовку, мережива та коштовностей.

Сукні були розкішними. Вони були ідеальними. Занадто ідеальними. Щоразу, коли я дивилася на себе в дзеркало, я бачила там чужу жінку. Когось правильного, відполірованого до блиску, бездоганного… і зовсім не мене. Це видовище бентежило: поки весь цей світ старанно готував мене до ролі, яку я не обирала, я дедалі глибше занурювалася в плани своєї втечі.

З Майклом ми продовжували гуляти садом і обідати разом. Це було легко й спокійно, наче між нами справді панував мир. Ми жартували, сперечалися про дрібниці, іноді просто мовчали, слухаючи шелест сріблястого листя.

Але до тієї розмови в саду… До тієї оголеної правди й спогадів про його матір ми більше не поверталися. Ми заштовхали ці почуття глибоко під фундамент нашої щоденної ввічливості. І, можливо, саме тому ця правда нікуди не зникала — вона просто чекала свого часу, пульсуючи десь під шкірою.