РОЗДІЛ 31

Я дивилася на нього зверху вниз, і раптом уся моя захисна іронія, всі жарти й шпильки… просто випарувалися. Залишилося тільки це пряме запитання і правда, яку я більше не могла — та й не хотіла — обходити стороною.

Я повільно вдихнула, збираючи думки. — Я не з цього світу, Майкле, — тихо сказала я. — І моє життя зовсім не схоже на твоє. Не просто іншими декораціями, а самою суттю.

Він не перебивав. Він продовжував лежати на моїх колінах, дивлячись на мене так уважно, ніби намагався розгледіти той далеку реальність у моїх зіницях.

— У мене звичайні батьки, — продовжила я, і перед очима постала наша кухня. — Тато — інженер, мама — вчителька. Вони все життя працювали. У нас ніколи не було замків, пишних балів чи придворних інтриг. Але, — я ледь помітно усміхнулася, — у нас було дещо інше. Вони кохали одне одного. Це відчувалося в усьому: у спільних вечерях, у вихідних, у поїздках на старенькій машині. У дрібницях, які не купиш за золото.

Я відвела погляд і почала вивчати складку на ковдрі, щоб не бачити його реакції. — У нашому домі завжди було тепло. Справжнє тепло, а не від магічних камінів. Було затишно. Без пафосу й гри на публіку. І знаєш… мені цього достатньо. Мені не потрібні корони чи влада. Мені достатньо смачної їжі, зручного одягу, роботи, яка має сенс, і людини, яка цінує мене саму, а не мій статус.

Я нарешті зважилася і знову подивилася на нього. — Я не хочу втратити себе, Майкле. Не хочу стати гарною лялькою, яку дістають із коробки лише тоді, коли треба ідеально зіграти роль принцеси перед двором.

Тиша, що запала між нами, стала густою й глибокою. Майкл не відводив очей і не рухався. Він просто слухав — довго, надто довго. У якийсь момент мені навіть здалося, що я сказала щось зайве, щось таке, що назавжди зведе між нами стіну.

Але потім він тихо, майже примарно видихнув: — Я тобі заздрю.

Я здивовано кліпнула. Це було останнє, що я очікувала почути від спадкоємця престолу. Він відвів погляд убік, ніби звертався не до мене, а до власних спогадів.

— Можливо, тому моя мати померла, коли мені було всього десять, — промовив він тим самим тихим, вицвілим голосом. — Можливо… вона теж не хотіла бути просто лялькою в цьому замку.

Я завмерла. У цю секунду переді мною вже не було того зарозумілого Майкла, якого я знала раніше. Не було принца, який звик контролювати кожну мить свого й чужого життя. Був лише хлопчик, який колись дуже давно втратив щось безцінне і так і не зміг це повернути.

Сама того не помітивши, я обережно провела рукою по його волоссю. Не за планом, не з ввічливості — просто тому, що мені нестерпно захотілося його втішити. — Мені дуже шкода, — прошепотіла я.

І саме в цю мить усе стало ще складніше. Бо я раптом усвідомила: моя історія про втечу щойно дала тріщину. Людина, яка відкрила тобі таку рану, перестає бути ворогом. І піти тепер… буде вже не так просто.