РОЗДІЛ 30

Повернення до занять після «ліжкового режиму» здавалося майже національним святом. Навіть попри те, що це все ще означало нескінченний етикет, плутанину в геральдиці та відчайдушні спроби не зачепитися за власні ноги під час танців. Принаймні, я знову відчувала себе живою, а не частиною інтер'єру.

Після уроків я вже планувала героїчне падіння на ліжко з метою нічого не робити до самого вечора, коли до кімнати зайшла Лея. — Леді Міро, вас чекає його високість.

Серце чомусь миттєво збилося з ритму, зробивши зайвий удар. — Де? — У саду.

Окей… це вже виглядало підозріло. Коли я вийшла на галявину, то на секунду просто заціпеніла. На траві була розстелена ковдра, поруч стояв кошик, виблискували келихи з вином та їжа. Але головне — Майк. Він був у зовсім неофіційному одязі: без звичного важкого камзола, без цієї «принцовості», яка зазвичай крокувала попереду нього. Він виглядав простіше. І від того — чомусь небезпечніше.

— Я вирішив відсвяткувати твоє одужання, — сказав він, підходячи ближче. Його голос звучав м'якше, ніж зазвичай. — Обідом подалі від усіх. Якщо ти не проти.

«Проти? Та ти жартуєш…» — промайнуло в голові. — Ну, якщо це не пастка, — я лише скептично знизала плечима, намагаючись не видати свого здивування. — Я вже пробував пастки, — хмикнув він. — Не дуже працює.

Я сіла на ковдру, з усіх сил намагаючись виглядати максимально спокійною, хоча всередині все тремтіло. Обід виявився несподівано легким. Майк розповідав якісь історії про двір, про своє дитинство і навіть про власні провали. Це було настільки не схоже на того холодного й відстороненого принца, якого я зустріла в перший день, що я кілька разів мимоволі замислювалася: «А це точно він?»

Я сміялася. Справді, щиро сміялася. Найдивнішим було те, що поруч із ним це здавалося природним. Наче ми знайомі вже цілу вічність, і між нами не стоїть цей примусовий шлюб та безодня між нашими світами.

Коли ми закінчили їсти, я пересіла ближче до великого дерева й сперлася спиною об теплий стовбур. — Це було… несподівано приємно, — зізналася я. — Я намагався, — відповів він уже тихіше.

А потім сталося щось, що остаточно зламало мої захисні бар'єри. Він підійшов ближче і просто… ліг поруч. Я навіть не встигла зреагувати, як його голова опинилася в мене на колінах.

Я завмерла. Мозок на секунду просто вимкнувся. Це не було нахабно чи владно. Це було довірливо. І водночас настільки інтимно, що я раптом абсолютно перестала розуміти, куди мені подіти власні руки.

Він подивився на мене знизу вгору. У його погляді зараз не було ні принца, ні наказу, ні жаги контролю. Тільки одне щире запитання: — Чому ти не хочеш за мене заміж?

І в цю мить я зрозуміла, що відповісти на це буде значно складніше, ніж скласти всі іспити в моєму житті разом узяті.