РОЗДІЛ 29

Наступні три дні я офіційно перебувала в статусі «експоната під охороною». Ліжковий режим у цьому світі нагадував щось середнє між курортом і домашнім арештом: тебе годують делікатесами, обкладають подушками, але вихід за поріг прирівнюється до державної зради.

Мене це дратувало. Я — людина польових практик, а не теплична рослина. Але щоб я зовсім не почала лізти на стіни від нудьги, мені дозволили облаштувати в ліжку філіал бібліотеки.

— Ваша порція знань, леді Міро, — Лея з усмішкою поклала на тумбочку стопку фоліантів з історії. — Ну хоч не п’яльця для вишивання, — зітхнула я, підтягуючи ковдру. — А то я б точно когось ними випадково травмувала.

Лея виявилася моїм головним інформатором. Поки вона прибирала кімнату, я дізнавалася те, чого не напишуть у підручниках. — Ви вже чули? — прошепотіла вона, нахиляючись до мене. — Принцеса Андрея поїхала. Сьогодні на світанку.

Я ледь не впустила книгу. — Так швидко? Їй же начебто подобалося… псувати мені життя. — Після закритої розмови з королем і принцом Майклом, — додала Лея, і в її очах блиснуло захоплення. — Кажуть, Майкл виставив такі умови, що їй довелося зменшити мито на імпорт їхніх товарів удвічі, щоб просто зберегти торговий союз.

Я завмерла. Тобто… він не просто її виставив. Він використав цей інцидент із конем як важіль тиску, щоб отримати вигоду для свого королівства. І водночас — прибрав її від мене. «Цинічно», — подумав мій мозок. «Боже, як ефектно», — прошептало щось інше всередині.

Але найбільшим шоком став сам Майкл. Він призначив себе моїм особистим репетитором. Тепер щовечора він з’являвся в моїх покоях, сідав навпроти й відкривав чергову главу про «великі досягнення Моренії».

— Сьогодні геральдика, — оголосив він сьогодні, влаштовуючись у кріслі. — О, чудово, — я підперла підборіддя рукою. — Я якраз хотіла запитати, чому у вас на половині гербів зображені ображені леви з поганою зачіскою? Він навіть не здригнувся, лише кутик губ зрадницьки сіпнувся. — Міро, це дракони. Древні символи сили. — Ну вибач. У моєму світі вони виглядають як величні рептилії, а тут — як кіт, якому наступили на хвіст і забули вибачитися.

Він хмикнув і почав пояснювати значення кольорів. І знаєте, що було найгірше? З ним стало… легко. Ми сперечалися про історію так, ніби ми двоє студентів на семінарі. Ми жартували. Він виявився не просто «принцом-функцією», а людиною з гострим розумом і специфічним, але цілком реальним почуттям гумору.

Я почала забувати, що він мій «викрадач». Я почала забувати про портал. Але була одна річ, яка не давала мені спокою.

Після того поцілунку в коридорі Майкл став ідеальним джентльменом. Він тримав дистанцію. Жодного зайвого дотику, жодного погляду «поза протоколом». Він поводився так, ніби ми — просто старі друзі, що обговорюють герби.

І це зводило мене з розуму. Раціональна Міра мала б радіти: «Ура, він поважає мої кордони!». Але інша Міра — та, що пам’ятала смак його губ і силу його рук — внутрішньо обурювалася.

— Ну і що це за стратегія? — бурмотіла я собі під ніс, коли він пішов, залишивши по собі запах хвої й легку недосказаність. — Це такий спосіб приспати мою пильність, чи він справді вирішив, що я йому цікава тільки як учениця?

Я відчувала, що цей штиль — лише передвісник справжньої бурі. Бо коли два тектонічні пласти так довго труться один об одного без розрядки, рано чи пізно стається землетрус.