РОЗДІЛ 28

Світ повертався до мене неохоче, частинами, ніби погано завантажена карта. Спочатку — вакуумна тиша. Потім — відчуття неймовірної м’якості під спиною, що контрастувало з тупим болем у плечі. А потім — запаморочення, наче мене прогнали через центрифугу й виставили на мороз.

Я поморщилася, намагаючись сфокусувати погляд. Стеля. Знайома ліпнина. Мої покої. Значить, я не в лікарні під крапельницею в Чернівцях, а все ще в епіцентрі своєї міжсвітової катастрофи.

Я різко вдихнула, і голова тут же відгукнулася протестом. — Спокійно, — пролунав поруч голос, від якого в мене по хребту пробіг електричний розряд.

Я обережно повернула голову. Майкл. Він сидів у кріслі біля мого ліжка, подавшись уперед. Його камзол був розстебнутий, волосся розпатлане, а від звичної крижаної витримки не залишилося й сліду. На його обличчі був застиглий, не прихований протоколом переляк. Такого принца я ще не бачила.

— Ти жива, — тихо сказав він. У його голосі було стільки полегшення, що ним можна було б вилікувати всі мої забої. — Поки що, — прохрипіла я, відчуваючи, що язик мене слухається лише наполовину.

Я спробувала сісти, але кімната тут же вирішила здійснити оберт навколо своєї осі. — Лежи! — майже наказав він, але тут же пом’якшав. — Лікар сказав, що в тебе кілька гематом і легкий струс. Ти втратила свідомість… від переляку та удару.

— Прекрасно, — пробурмотіла я, заплющуючи очі. — Тепер я офіційно не просто викрадена, а ще й дипломована боягузка. — Ти не боягузка, — різко заперечив він.

Я здивовано глянула на нього. Майкл замовк, ніби сам не очікував від себе такої палкості. — Ти втрималася в сідлі значно довше, ніж зробила б більшість досвідчених вершників у такій ситуації, — додав він тихіше, уникаючи мого погляду.

Я кліпнула, намагаючись зрозуміти, чи не мариться мені. — Це зараз був комплімент? Справжній? Без підтексту про спадкоємців? — Не звикай, — відрізав він, але кутик його губ ледь помітно смикнувся вгору.

Я обережно провела рукою по волоссю, згадуючи той шалений біг. — Я вилетіла, так? Ефектно хоч було? — Ефектно — не те слово, — сухо відповів він.

Я помітила, що його руки все ще стиснуті в кулаки. Наче він досі тримав поводи або… мене. Напруга в його плечах була такою сильною, що здавалося, він зараз розсиплеться на шматки від одного дотику.

— Ти… сильно злякався? — запитання вилетіло раніше, ніж мій внутрішній цензор встиг його заблокувати.

Майкл підняв на мене погляд. І в цю секунду вся його броня, вся його королівська велич просто випарувалася. У глибині його синіх зіниць я побачила те, що він так старанно ховав за холодними масками. — Так.

Одне коротке слово. Без іронії. Без захисту. Без спроб виправдатися. Я завмерла, відчуваючи, як десь під ребрами, попри біль і нудоту, розливається тепле, зрадницьке відчуття. Це було зовсім не за планом. Мій план — втекти. Моя мета — портал. Моє майбутнє — геофак.

Але тепер, дивлячись у його очі, я зрозуміла, що втекти від магії значно легше, ніж від людини, яка вперше за довгі роки дозволила собі бути слабкою поруч із тобою.

— Майкле, — почала я, але в цей момент згадала дещо важливе. — Андрея… Її кінь. Він був надто близько. Це не було випадковістю.

Погляд принца миттєво знову став крижаним, але цього разу холод був спрямований не на мене.