РОЗДІЛ 27

Світ перетворився на розмиту акварель. Я не відчувала ні сідла, ні поводдя — тільки дикий, первісний ритм шаленого бігу під собою. Гілки дерев хльостали по руках, наче намагаючись скинути мене, як зайвий вантаж. В голові пульсувала лише одна думка, парадоксально чітка для такої ситуації: «На геофаку вчили виживати в горах, але ніхто не казав, що гори можуть нестися на швидкості 40 кілометрів на годину».

А потім земля просто зникла. Срібний спіткнувся. Я відчула коротку невагомість — той самий момент вільного падіння, який привів мене в цей світ. Але цього разу замість м’якого порталу мене зустріла тверда, безжальна реальність лісової підстилки.

Удар. Смак заліза в роті. І благословенна темрява, що накрила мене, як важка оксамитова ковдра.

Майкл не просто спішився — він випав із сідла свого жеребця, ледь той вповільнив хід біля нерухомого тіла в смарагдовій сукні. Ерік застиг за кілька метрів, боячись навіть дихнути.

— Міра! — голос принца зірвався на хрип.

Він підхопив її, таку легку й беззахисну в цьому безглуздому вбранні, і притиснув до себе. У цю мить для спадкоємця престолу перестали існувати королівства, обов’язки та священні галявини. Весь його всесвіт стиснувся до блідого обличчя, розсипаного рудого волосся та тиші, яка була занадто довгою.

Він завмер, притиснувши вухо до її грудей. Секунда. Друга. Тихий, ледь чутний видих. Кволий рух під ребрами.

— Вона жива, — видихнув Майкл. Це був не просто факт, це була молитва.

Він тримав її так обережно, наче вона була зроблена з найтоншого кришталю, а не з тої впертості, яка виводила його з себе останні дні. Його руки тремтіли — вперше з того часу, як він уперше взяв до рук зброю.

Тупіт копит позаду змусив Еріка обернутися. Принцеса Андрея зупинила свою кобилу неподалік. Вона не спішила на допомогу. Її погляд, гострий і холодний, ковзнув по Мірі, що лежала в обіймах принца.

Вона ледь помітно стиснула губи. Це не було співчуття. Це було чисте, нерозбавлене розчарування мисливця, чия здобич якимось дивом вислизнула з капкана.

— Яка прикра випадковість, — промовила вона ідеальним, рівним тоном. — Сподіваюся, з леді все буде гаразд.

Майкл не відповів. Він навіть не подивився в її бік. Він підняв Міру на руки, і в тому, як він пригорнув її до своїх грудей, було більше власності й захисту, ніж у всіх словах «Ти моя», сказаних раніше.

Сьогодні казка закінчилася. Почалася реальність, де за кожен поцілунок і кожну посмішку доведеться платити кров’ю.