РОЗДІЛ 26

Урок почався з фундаментального географічного відкриття: відстань від сідла до землі — це ціла прірва, заповнена моїми нереалізованими планами на життя.

Я стояла поруч із величезним сірим конем і намагалася випромінювати впевненість досвідченого мандрівника. Виходило кепсько. — Не хвилюйтеся, леді, — заспокоював конюх, погладжуючи тварину по морді. — Це Срібний. Він найспокійніший у стайні. — Угу, — пробурмотіла я, дивлячись у велике темне око коня. — Він виглядає так, ніби просто ще не визначився з меню на сьогодні, і я в ньому — головна страва.

Срібний пирхнув мені прямо в обличчя. Мені здалося — з явним сарказмом. Коли ж я побачила дамське сідло, мій ентузіазм остаточно пробив дно. Сидіти боком, тримаючись за одну вигнуту опору, на висоті двох метрів? Це не верхова їзда, це акробатика для смертників.

— Дозволь, — почувся голос Майкла.

Він з’явився як завжди вчасно. Його руки впевнено перехопили мою талію. Одним легким рухом він підняв мене в повітря, ніби я була не дорослою дівчиною, а рюкзаком із провізією, і за секунду я вже опинилася на горі.

— Не рухайся різко, — спокійно сказав він, не випускаючи моє коліно. — І головне: не дивись униз. — Чудова порада, — видихнула я, відчуваючи, як Срібний переступив з ноги на ногу. — Шкода, що я вже подивилася. Там... дуже багато простору між мною і твердим ґрунтом.

Я помітила Еріка, який стояв неподалік. Він явно збирався підійти і допомогти, але Майкл кинув на нього такий погляд, що навіть я відчула: «Територія зайнята. Вхід за перепустками». Ого. Це вже не просто етикет, це пряма демонстрація сили.

Поїздка почалася на диво стерпно. Ми виїхали за ворота, і я поступово впіймала ритм. Коні йшли плавно. — Бачиш? — Майкл обернувся в сідлі. Його чорний жеребець ішов так ідеально, ніби вони були одним цілим. — Ти все ще жива. — Ха-ха. Дуже смішно, — огризнулася я, хоча всередині вже почала трохи розслаблятися. Ерік під’їхав ближче з іншого боку: — Це поки що. Ми ще не перейшли на галоп. Може, влаштуємо невеликий забіг? — Еріку, припини її лякати, — кинув Майкл, але в його голосі я вперше почула не холод, а щось схоже на заступництво.

Ми звернули на лісову стежку, де дерева зі сріблястим листям створювали дивовижну арку. Майкл і Ерік їхали попереду, обговорюючи якісь військові справи. Я — трохи позаду. А за мною… Андрея.

Я спиною відчувала її присутність. Вона їхала на тонконогій білій кобилі так граціозно, наче народилася в сідлі. Я намагалася не озиратися. Просто дихай, Міро. Просто тримайся.

І тут я відчула, як дистанція між нами скоротилася. Почулося коротке, різке клацання — звук хлиста чи просто випадковий поштовх? Кінь Андреї підійшов надто близько до крупа мого Срібного. Різко. Навмисно.

Мій спокійний кінь раптом здригнувся. Вуха притиснулися до голови, і наступної миті світ перетворився на шалену карусель. Срібний взбрикнув, викидаючи задні ноги. — Стій! — крикнула я, але голос зірвався.

Кінь рвонув уперед, не розбираючи дороги. Гілки хльостали по плечах, вітер забив дихання. Я вчепилася в луку сідла з такою силою, що пальці затерпли. Сідло піді мною почало сповзати — чи то конюх погано затягнув попругу, чи то хтось йому «допоміг».

— МАЙК!!! — закричала я, відчуваючи, як гравітація остаточно перемагає.

У голові пронеслася лише одна коротка думка: «Ну от. Була географом — стану частиною ландшафту».