РОЗДІЛ 25

Вечеря цього разу пройшла майже цивілізовано. Якщо, звісно, вважати цивілізованим прийом, де атмосфера настільки наелектризована, що від дотику до виделки могли б полетіти іскри.

Принцеса Андрея була втіленням аристократичного ідеалу. Кожен її жест, кожен поворот голови здавався відрепетированим перед дзеркалом протягом десятиліть. Вона виглядала як витончена порцелянова статуетка, поруч із якою я зі своїми «неправильними» жестами та смарагдовою сукнею почувалася як необтесана скеля.

Її погляд ковзав по мені, ніби сканер, що постійно видає помилку: «Недостатньо витончена. Недостатньо знатна. Недостатньо… своя». Але, на мій власний подив, це мене майже не чіпляло. Після того, як ти пережив міжсвіття та поцілунок принца в бібліотеці, зверхність якоїсь принцеси здавалася лише незначним атмосферним коливанням.

— Завтра я планую розпочати з леді Мірою уроки верхової їзди, — раптом вкинув Ерік, наче кинув камінь у тихе плесо.

Андрея миттєво зреагувала. Її очі блиснули хижим вогником, хоча губи продовжували тримати ідеальну посмішку. — О, як цікаво! Я з задоволенням приєднаюся. Давно не мала нагоди проїхатися вашими чудовими лісами.

— Я теж приєднаюся, — додав Майкл. Його голос прозвучав спокійно, але в ньому відчувалася сталь. — Мені не завадить трохи розвіятися.

Чудово. Просто ідеально. Урок верхової їзди перетворювався на групове випробування нервів.

Коли після вечері Майкл проводив мене до покоїв, у коридорах панувала тиша, порушувана лише шелестом моєї сукні та його впевненими кроками. Ми мовчали, але ця мовчанка була напруженою, як натягнута струна сейсмографа перед поштовхом. Я вже взялася за ручку дверей, збираючись сховатися у своїй безпечній зоні, коли він раптом перехопив мою руку.

Майкл розвернув мене до себе. Різко, владно, не даючи часу на підготовку захисної іронії. У його погляді не було колишнього льоду чи роздратування. Там було щось значно глибше — те, що змушує магнітні полюси змінювати місця.

Він нахилився і поцілував мене.

Цього разу все було інакше. Це не було самоствердження чи спроба поставити «крапку» в суперечці. Поцілунок був повільним, майже дослідницьким, наче він намагався зрозуміти, що саме в цій рудій дівчині з іншого світу змушує його забувати про обов’язки та протоколи.

Я завмерла. Мій раціональний мозок кричав: «Міро, це пастка! Тобі треба додому, до конспектів і нормальної гравітації!». Але тіло знову зрадило. Під шкірою пробіг той самий небезпечний струм, від якого паморочилося в голові. Я відчула, як мої пальці мимоволі стиснули тканину його камзола.

Це лякало мене більше, ніж загрози короля чи зверхність Андреї. Бо я зрозуміла: найбільшою перешкодою на моєму шляху додому ставало не магічне закляття, а людина, яка зараз тримала мене в обіймах. Моя «експедиція» загрожувала перетворитися на довічну окупацію.