РОЗДІЛ 23

Музика ще не встигла розчинитися під високою стелею, а мій язик, як завжди, спрацював швидше за інстинкт самозбереження. — Ти де був?

Я сама злякалася того, як це прозвучало. Надто відверто. Надто… по-домашньому, ніби я дружина, яка чекає чоловіка з роботи, а не «викрадена» студентка з іншого світу.

Майкл злегка підняв брову, і в його синіх очах заграли іскри. — Скучила? — запитав він, і ця усмішка була настільки самовпевненою, що мені захотілося стерти її чимось важким. Наприклад, підручником з мінералогії.

Я відчула, як щоки обпікає рум’янець. Ну от, Міро. Гранд-фінал. Ти щойно офіційно підтвердила, що рахувала години до його появи. — Не вигадуй, — буркнула я, відводячи погляд на золочену ліпнину. — Просто цікавлюся логістикою цього палацу.

Він повів мене в черговий поворот. Ми рухалися так злагоджено, що здавалося, ніби між нами немає жодної напруги, хоча повітря буквально тріщало від статичної електрики. — Батько відправив мене на північ, — спокійно пояснив він. — Суперечка між гільдіями ремісників. Вони ледь не зірвали державні поставки через власну впертість. З дорогою це зайняло три дні.

Три дні. Значить, він не просто переховувався в бібліотеці чи розважався з придворними дамами. Він працював.

— Сподіваюся, ти не надто сумувала наодинці з професорами, — додав він, і його рука на моїй талії ледь помітно стиснулася.

— Ніколи було, — відрізала я. І це була чиста правда. Етикет, геральдика, історія… Я виповзала з-за столу лише для того, щоб упасти в ліжко.

Але була й інша правда. Та, що пекла зсередини. Він поцілував мене в бібліотеці — поцілував так, що в мене збилися всі налаштування реальності. А потім просто зник. Жодного записки, жодного «буду за три дні». Нічого. Ніби я — просто деталь інтер’єру, яку можна накрити чохлом і поїхати у справах.

Отже, для нього це був просто епізод. Маленька розвага перед від’їздом. І від цієї думки ставало так самотньо, що хотілося або плакати, або кусатися.

— Ти злишся, — тихо сказав він, схилившись до мого вуха. Його дихання лоскотало шкіру, змушуючи серце збоїти. — Ні, — випалила я надто різко. — Брешеш, — Майкл ледь помітно всміхнувся.

Я різко підняла на нього очі, зустрівшись із його переможним поглядом. — А ти занадто впевнений у собі, ваша високосте. Думаєш, увесь світ обертається навколо твого графіка? — Я просто спостережливий, — відповів він, не втрачаючи спокою.

Музика стихла. Остання нота завмерла, але ми продовжували стояти посеред порожньої зали. Ми були так близько, що я бачила кожну дрібну зморшку біля його очей.

У цю мить я зрозуміла, що знаходжуся в стані небезпечної нестабільності. Мені хотілося або знову притягнути його за комір камзола й довести цей поцілунок до логічного завершення… або щосили наступити йому на ногу своєю новою туфелькою.

Проблема була в тому, що обидва варіанти вели до катастрофи. Але в цьому світі я вже й так була епіцентром катаклізму, тож чи варто було зупинятися?