РОЗДІЛ 21

Тієї ночі сон вирішив, що в моїй компанії йому робити нічого. Я лежала, втупившись у темну стелю, і вкотре програвала в голові одну й ту саму сцену. Бібліотека. Запах хвої та старого паперу. І він — надто близько, надто владно, надто… реально.

Я обережно торкнулася губ, які все ще пам’ятали той нахабний, вимогливий поцілунок. «Давай без драми, Міро», — намагалася я врозумити себе. Це не був мій перший поцілунок. У моєму житті були хлопці, були побачення, був навіть один невдалий роман на другому курсі. Я не наївна дівчинка з романів Джейн Остін.

Але Майкл… він не просто цілував. Він ніби ставив позначку на карті своєї власності. І, що найгірше, моє тіло, на відміну від мого раціонального мозку, зовсім не було проти. Його зовнішність — ці крижані сині очі, гострі вилиці й широкі плечі — діяла на мій інстинкт самозбереження як магнітна аномалія на компас: стрілка крутилася в різні боки, не знаючи, куди вказувати.

— Зберися, — прошепотіла я в порожнечу кімнати. — Тебе просто трохи «занесло» на повороті. Ти тут заради виходу, а не заради спадкоємців.

Ранок врізався в мої роздуми безжальним стукотом у двері. І почалося.

Як з’ясувалося, розклад майбутньої принцеси — це не прогулянки з єдинорогами, а справжнє пекло для першокурсника. Сніданок я буквально ковтала, поки Лея паралельно намагалася заплести мені щось складніше за звичайний хвіст.

Потім — етикет. Поклони під таким кутом, щоб не втратити гідність і не зламати хребет. Потім — історія Моренії. Війни, перевороти, династичні кризи. Потім — геральдика. Я вивчала герби так, ніби від цього залежав мій допуск до експедиції.

Професори спершу дивилися на мене як на дикунку, яку щойно виловили в лісі. Але мій «географічний» мозок швидко перейшов у робочий режим. Я почала малювати в голові схеми політичних союзів, порівнювати кліматичні зони королівств і ставити запитання про торгові шляхи.

— Ви… досить незвичайна учениця, леді Міро, — зауважив викладач історії на другий день, коли я знайшла логічну помилку в описі однієї битви трьохсотлітньої давності. — У вас занадто гострий розум для… е-е-е… ваших майбутніх обов’язків, — додав наставник із геральдики.

Я лише стримано посміхалася. «Ось саме, панове», — думала я. — «Я не декоративна ваза. Я — стихійне лихо з вищою освітою».

Минуло три дні. Три довгих, виснажливих дні, забитих інформацією під зав’язку. Я бачила лише стоси паперу, вчителів та дзеркало. І жодного разу — Майкла.

Він зник. Після того, як притиснув мене до стелажа в бібліотеці та оголосив своєю власністю, він просто випарувався. Спершу я відчувала полегшення. Потім — злість. А на вечір третього дня… тривогу.

Бо коли чоловік каже «Ти — моя», а потім ігнорує тебе сімдесят дві години поспіль — це або дуже хитрий тактичний хід, або він просто вирішив, що поцілунок був помилкою. І я не знала, яка з цих думок дратує мене більше.