РОЗДІЛ 20

Ерік зрозумів усе без зайвих пояснень. Він кинув на Майкла погляд, у якому змішалися подив і тривога, і тихо ретирувався. Коли важкі дубові двері бібліотеки зачинилися, тиша стала майже відчутною на дотик — густою, як повітря перед грозою в горах.

Майкл зробив крок уперед. Потім ще один. Відстань між нами випарувалася. З його зростом я почувалася маленьким дослідником перед величним і небезпечним піком. Він просто навис наді мною — не торкаючись, але заповнюючи собою весь мій особистий простір. Я відчула жар, що виходив від нього, і вперше за весь час перебування тут мені стало… не по собі. Це була не просто злість. Це була загроза, змішана з первісним інстинктом власності.

— Ще раз побачу, що ти з кимось фліртуєш, — процідив він майже шепотом, і від цього холоду в голосі в мене затерпла потилиця, — і ти будеш зачинена у своїх покоях до самого весілля.

Я затамувала подих, але підборіддя підняла. Не на ту напав, ваша високосте. — По-перше, — я намагалася, щоб голос не здригнувся, — ми зустрілися випадково. І я лише намагалася з’ясувати, як працює ваш доісторичний пошук у цьому книжковому хаосі. А по-друге… якщо ти такий ревнивий бовдур, то тобі варто було б звернутися до психолога.

Майкл нахмурився. — До… кого?

Для нього це слово було порожнім звуком, черговим "химерним" терміном із мого світу. Але впевненість, з якою я це сказала, подіяла на нього дивно. У синіх очах спалахнуло щось темніше, глибше. Наче він щойно зрозумів, що я не просто обороняюся — я його вивчаю.

— Ти справді не боїшся мене, — констатував він тихо, майже здивовано. — Поки що не бачу науково обґрунтованої причини, — відказала я.

Це стало останньою іскрою. Майкл різко, але без грубості, схопив мене за талію й притягнув до себе. Я лише встигла ахнути, впершись долонями в його тверді, як камінь, груди.

— Майк… — почала я, але протест потонув у поцілунку.

Це не було схоже на казку. Це було різко, вимогливо, майже агресивно — наче він намагався довести щось не мені, а самому собі. Наче хотів підпорядкувати цю некеровану стихію, що звалилася на його голову.

Я спершу пручалася. Але раптом він завмер. Це була коротка пауза — момент вибору. Він не продовжував тиснути. Він чекав. Дивився мені в очі з такої відстані, що я бачила кожну золотисту цятку в його зіницях.

І в цей момент я зрозуміла: я можу його відштовхнути. Можу втекти. Але замість цього по шкірі пробіг струм — небезпечний, недоречний, абсолютно нелогічний. Мій внутрішній компас остаточно зійшов з розуму. Я перестала боротися.

І відповіла. Лише на мить. Поцілунок змінив ритм — став повільнішим, глибшим, по-справжньому живим. На секунду мені здалося, що між нами зникли світи, статуси й Галявина. Були тільки ми.

А потім я різко відступила. Дихання збилося, серце гупало десь у горлі. — Це нічого не змінює, — прошепотіла я, намагаючись повернути собі обличчя вченого-дослідника. — Твої умови контракту все ще неприйнятні.

Майкл дивився на мене вже інакше. Більше не було тієї офіційної відстороненості. Тепер він дивився на мене не як на проблему і не як на нав’язану наречену. Він дивився на мене як на гідного суперника. Як на жінку, яку він тільки-но почав відкривати.

— Побачимо, — тихо відповів він.

Я розвернулася й пішла до виходу, відчуваючи, як тремтять коліна. Ця війна між нами ставала небезпечно цікавою, і я раптом усвідомила: я не просто хочу повернутися додому. Я хочу побачити, що він робитиме далі.