РОЗДІЛ 19

Майк зупинився за кілька кроків від нас. Його фігура в напівтемряві бібліотеки здавалася висіченою з граніту, а голос був рівним. Навіть занадто рівним — так звучить повітря перед першим ударом блискавки.

— Леді Міро, — промовив він, і я майже фізично відчула, як температура навколо впала на кілька градусів. — Ви, бачу, надзвичайно швидко освоюєтесь. І вже знайшли собі… провідника.

Я відчула, як у мені знову прокидається те саме дике бажання не здавати позиції. Моя гордість, підкріплена статусом «незалежного дослідника», виставила голки.

— Я просто поспішаю відповідати високим стандартам Вашої високості, — відповіла я з патоковою солодкістю в голосі. — Ви ж самі сказали, що я маю «освоїти базу», аби не виглядати екзотично. От я і почала з першоджерел.

Тільки договоривши, я зрозуміла, що перегнула палицю. Очі Майка звузилися. Не грізно, не з люттю, а якось… холодніше. Наче він щойно побачив на карті територію, яка відмовляється підкорятися законам картографії.

Ерік, відчуваючи, що ситуація пахне порохом, м’яко кашлянув. — Бібліотека — чудове місце для підготовки до нової ролі, — вставив він, намагаючись розрядити напругу своєю звичною невимушеністю. — Я саме пояснював леді Мірі механіку магічного пошуку. Тут досить специфічна індексація, ти ж знаєш.

Зазвичай вони з Майком розуміли одне одного з напівпогляду, наче два синхронізовані прилади. Але зараз принц навіть не повернув голови в бік друга. Ні посмішки, ні звичного жарту, ні дружнього кивка. Слова Еріка ніби розчинилися в повітрі, не дійшовши до адресата.

Я помітила, як брови Еріка на мить злетіли вгору. Здається, така реакція друга здивувала навіть його.

Між нами зависла тиша — важка, густа й насичена несказаними словами. Я міцніше стиснула книгу в руках, намагаючись втихомирити серцебиття. Він дивився на мене так, ніби я щойно порушила не просто етикет, а якусь фундаментальну межу. А я дивилася на нього у відповідь, закусивши губу. «Не дочекаєшся, Майкле. Я не відведу очей першою. У мене заліки з геодезії під дощем були, твій погляд для мене — просто зміна погоди».

Ми буквально свердлили один одного поглядами в тиші залу. Секунди розтягувалися, як гума.

— Леді Міро, — нарешті заговорив він, і в його голосі більше не було металу, лише суха, випалена офіційність. — Якщо ви закінчили свою… підготовку, я хотів би поговорити з вами. Наодинці.

Тон був бездоганно чемним. Але за цією чемністю ховався наказ, який не передбачав варіантів «ні» або «пізніше».

Я відчула, як Ерік непомітно відступив на крок, кинувши на мене швидкий, майже співчутливий погляд. Ну що ж, аудиторія порожніє. Залишаємося я, він і тисячі книжок, які зараз стануть свідками нашої маленької приватної війни.