РОЗДІЛ 16

Пауза в королівському кабінеті була такою густою, що її можна було б нарізати скибками й подавати на десерт. Здається, я щойно власноруч підірвала протокольну тишу, і відлуння моєї фрази про «пізнання нареченого» все ще висіло в повітрі, як невидима загроза.

Принц Майкл повільно підвівся. У кожному його русі було стільки контрольованої сили, що я мимоволі згадала про тектонічні плити: вони теж виглядають спокійними, доки не починають ламати гори.

— Якщо офіційна частина закінчилася, — промовив він, не зводячи з мене очей, — я хотів би прогулятися зі своєю нареченою. Без свідків.

Король коротко кивнув, явно задоволений тим, що проблему під назвою «Міра» тепер супроводжуватиме хтось інший. А я зрозуміла: мій блеф спрацював занадто добре. Коли Майкл підійшов ближче, в його погляді я прочитала не роздратування, а щось значно небезпечніше — азарт. Він прийняв виклик. І, судячи з усього, збирався грати за моїми правилами, але на своєму полі.

Він простягнув мені руку. Це був жест бездоганного джентльмена, але я відчула прихований підтекст: «Ти сама цього хотіла, леді Міро. Тепер тримайся».

Я вклала свою долоню в його. Пальці в нього були теплими й міцними, і цей короткий контакт прошив мене дивним розрядом статичної електрики. Ми мовчки вийшли з кабінету, і щойно двері за нами зачинилися, атмосфера змінилася з «офіційно-задушливої» на «передгрозову».

Ми вийшли в сад, і мій внутрішній географ на мить забув про образу. Це було не просто озеленення — це був біологічний хаос неземної краси. Сріблясте листя дерев м’яко шелестіло, хоча вітру не було. Квіти на клумбах пульсували світлом, ніби в них замість нектару була розплавлена люмінесценція. Фонтани здіймали воду, яка в польоті розпадалася на іскри, що не падали, а розчинялися в повітрі.

Я розривалася навпіл. Одна моя половина хотіла дістати блокнот, геологічний молоток і з криком «Якого біса тут такий показник заломлення світла?!» кинутися до найближчого куща. Інша ж половина — горда й уражена — вимагала знайти спосіб вколоти мого супутника гостріше, ніж це роблять колючки на тих магічних розах.

Я не збиралася ставати декоративним елементом його палацу. Якщо вони думають, що священна галявина видала їм зручну принцесу з функцією автоматичного погодження, то вони дуже погано знають характер студенток на польовій практиці.

Майкл мовчав, дозволяючи мені насолодитися краєвидом, але я відчувала, як він спостерігає за мною. Він чекав, що я зламаюся першою, що почну захоплюватися чи вибачатися за свою зухвалість.

— Гарна ілюзія, — промовила я, зупинившись біля дерева, чиє листя переливалося, мов розплавлене срібло. — Шкода тільки, що за фасадом цієї казки ховається звичайне викрадення людини.

Я розвернулася до нього, не зводячи очей. У моєму погляді не було ні краплі того трепету, до якого він, очевидно, звик. Лише холодна впертість студента, якому намагаються поставити «незалік» за роботу, яку він не виконував.

Майкл мовчав. Його пальці, що все ще торкалися моєї руки, напружилися. Слово «викрадення» впало між нами, як гостра сокира, розрубуючи всю цю палацову ввічливість.

— Вас ніхто не викрадав, — нарешті відповів він, і його голос став рівним, як лінія горизонту в степу. — Вас обрала Галявина. Це священний акт, а не злочин.

— О, як зручно! — я не втрималася від уїдливого смішка. — Тобто, якщо мене висмикнули з мого світу, позбавили зв’язку, планів на магістратуру та права голосу, запхнули в карету й назвали нареченою — це «священний акт»? У моєму світі для цього є стаття в кримінальному кодексі.

Він звик до покори. Звик, що дівчата мліють від одного його погляду, а новина про статус принцеси сприймається як виграш у джекпот. А я стояла перед ним і виглядала так, ніби він щойно особисто спалив мій улюблений атлас світу.

— Ви запитували, чого від вас очікують, — сказав він, різко змінюючи тему, ніби намагався повернути розмову в безпечне русло протоколу. — Я відповім.

Я схрестила руки на грудях. Це була поза максимального захисту. Ну, давай, викладай свій «прейскурант».

— Ви будете поруч зі мною на прийомах і балах. Представлятимете королівство перед іноземними делегаціями. І… — він на мить завагався, але продовжив зі сталевою впевненістю, — подаруєте короні спадкоємця. У решті — ви вільні жити власним життям. Головне — не шкодити моїй репутації та репутації престолу.

Він говорив це так спокійно, наче пропонував мені вигідний бізнес-контракт з хорошим соцпакетом. Але для мене кожне його слово звучало як цвях у труну моєї свободи.

— Тобто, — я почала повільно, викарбовуючи кожне слово, — мій функціонал — це гарно посміхатися в потрібних місцях, працювати живим інкубатором для продовження вашої династії й не заважати вам займатися справді важливими справами?

Майкл насупився. Моє резюме його «ідеальних умов» явно не припало йому до душі. — Це обов’язки принцеси. Це статус, про який мріють тисячі.

— А якщо я не мрію про цей статус? — випалила я. — Якщо я мрію про експедиції в гори, про дослідження літосферних плит, про життя, де я сама вирішую, з ким мені снідати й кому народжувати дітей?

Він змовк. Вперше за весь цей час у його очах промайнуло щось схоже на розгубленість. Він не знав, що робити з людиною, яка не хоче золотої клітки, навіть якщо вона інкрустована магічними діамантами.

Ми стояли посеред цього неможливо красивого саду, і раптом стало очевидно: ми обоє програли. Він отримав наречену-катастрофу, а я — розкішну в’язницю.

І саме в цю мить, дивлячись на його ідеальний профіль, я відчула, як усередині мене кристалізується єдине правильне рішення. Географ завжди знає: якщо ти заблукав, треба шукати шлях назад, навіть якщо для цього доведеться перетнути кордони світів.

Я тут не залишуся. Навіть якщо мені доведеться розібрати цей замок по камінцях, щоб знайти вихід.