РОЗДІЛ 13

Вечеря нарешті вичерпала себе, залишивши після себе присмак дорогого вина та дешевого допиту. Принц Майкл, як і належить ідеально вихованому спадкоємцю, підвівся й запропонував провести мене до покоїв. Етикет — штука жорстока: навіть якщо ти хочеш відправити людину на іншу планету, ти зобов’язаний довести її до дверей під лікоть.

Ми йшли коридорами в такій густій мовчанці, що її можна було б подавати як окрему страву. Слуги розступалися, немов хвилі перед білим пароплавом, придворні гнули спини в реверансах, а я відчувала, як у мені закипає дослідницький азарт географа: «Або ми зараз заговоримо, або я почну вимірювати кроками вологість цих стін».

Нарешті я вирішила, що краще бути зухвалою, ніж німою. — Можна запитати прямо? — випалила я, дивлячись на власні туфлі, які все ще здавалися мені частиною галюцинації. — Звісно, — стримано відповів принц, навіть не прискоривши крок.

Я зупинилася і розвернулася до нього всім корпусом. — Оце все… весілля. Навіщо воно вам? І головне — чи є у вас тут якась опція «скасувати замовлення»? Ну, чи можна цього якось уникнути без міжнародного скандалу?

Майкл завмер. Він дивився на мене так, ніби я щойно запитала, чи можна перефарбувати сонце в зелений колір. — Уникнути? — перепитав він, і в його голосі прорізалося таке щире здивування, що мені стало навіть трохи ніяково. — Ну так, — я знизала плечима, намагаючись не звертати уваги на його розгубленість. — Ви ж самі в захваті від цієї ідеї не більше, ніж від візиту до стоматолога. Я — аналогічно. Може, є якийсь юридичний лазівка? Помилка в системі?

Кілька секунд Майкл просто мовчав, перетравлюючи почуте. Будь-яка дівчина в радіусі тисячі миль, від принцес до пастушок, продала б душу за шанс постояти поруч із ним біля вівтаря. А тут стоїть руде непорозуміння й активно шукає вихід, бажано аварійний.

І раптом я побачила, як у його синіх очах спалахнув дивний вогник. Це була вона — уражена чоловіча гордість. — Вибір Священної галявини неможливо скасувати, — відрізав він значно холодніше, ніж розмовляв до цього. — Навіть мій батько не має влади над тим, що скріплено магією землі. Це константа, леді Міро. Така ж, як схід сонця.

Ми знову рушили далі, але тепер повітря навколо нас стало на кілька градусів холоднішим. — Завтра в кабінеті короля ми детально обговоримо ваші… подальші кроки, — додав він уже офіційним тоном, яким зазвичай оголошують війну або мобілізацію.

Ми зупинилися біля моїх дверей. Майкл виконав бездоганний, майже механічний уклін. — На добраніч, леді Міро. — На добраніч… ваша високосте, — відповіла я, відчуваючи, що «доброю» ця ніч точно не буде.

Двері зачинилися, відсікаючи мене від світу палацових інтриг. Тільки опинившись у тиші величезної кімнати, я зрозуміла, що мої сили закінчилися десь на рівні десерту.

Я довго лежала в ліжку, дивлячись у темну стелю, яка здавалася мені занадто високою. У голові крутився калейдоскоп: метелик, вільне падіння, єдиноріг, запах магічного лісу і сині очі принца, в яких читалося: «Ти — моя найбільша проблема».

Сон не йшов. Замість нього в голові пульсувала лише одна думка, яку не вчили розв’язувати на геофаку: «Як мені виплутатися з цієї казки, де я — головна героїня, яка навіть не знає правил гри?»