РОЗДІЛ 12

Не можна сказати, що вечеря пройшла в невимушеній атмосфері. Якщо бути чесною, це нагадувало перехресний допит у суді, просто замість протоколу були золоті тарілки, а замість детективів — розфуфирені аристократи з дуже ввічливими, але холодними обличчями.

Мене посадили праворуч від принца. Це почесне місце відчувалося як електричний стілець. Я весь час боялася зробити бодай один хибний рух: взяти не ту виделку (їх тут було стільки, ніби ними збиралися розбирати двигун літака), не так випрямити спину або, не дай Боже, знову продемонструвати майстерність падіння на рівному місці.

Спочатку в залі панувала напружена тиша, перериваючись лише делікатним дзвоном срібла об порцеляну. Всі робили вигляд, що страшенно зацікавлені своєю печенею. А потім прорвало. Питання полетіли в мене, як стріли в мішень.

— Звідки ви родом, леді Міро? — запитала одна дама, чия зачіска нагадувала весільний торт. — До якого королівства належать ваші землі? — підхопив інший лорд. — Хто ваш батько? Який у нього титул? — Чому ви були без супроводу? І… перепрошую… чому ви були одягнені як мандрівний найманець?

Я чесно намагалася відповідати, хоча розуміла, що кожна моя фраза звучить для них як маячня пацієнта психіатричної лікарні. — Я з України. Це… е-е-е… за межами вашої карти. — Мій батько не король. Він інженер, — (як пояснити їм, що таке інженерія, якщо вони навіть про сантехніку думають як про магію?). — Я студентка. Географ. Ми були в поході, вивчали ландшафт. — Я просто наступила на метелика, посковзнулася і… ну, далі ви бачили.

З кожною моєю реплікою обличчя за столом ставали дедалі скептичнішими. Дехто дивився на мене з відвертим співчуттям, ніби я щойно повідомила, що розмовляю з овочами. Тільки Верховний маг слухав з якимось дивним, майже академічним азартом. Він не перебивав і не висміював. Навпаки — він кивав, наче я зачитувала йому звіт про відкриття нової планети, і кожне моє «Україна» чи «університет» ідеально лягало в його теорію про міжсвітові діри.

Принц Майкл зберігав мовчання, яке було важчим за його корону. Він чемно підтримував світську бесіду з іншими, але я шкірою відчувала його погляд — колючий, напружений, дослідницький. Він явно намагався розгледіти під моєю новою блакитною сукнею ту саму «химерну дівчинку», яка зруйнувала його плани на спокійну самотність.

А його друг Ерік просто розважався. Він спостерігав за цим дипломатичним цирком з виглядом людини, яка виграла головний приз у лотереї й тепер дивиться, як інші намагаються його поділити. От же ж… підтримка друга!

А я тим часом боролася з клубом у горлі. Усі ці люди навколо обговорювали моє майбутнє як доконаний факт. Вони бачили в мені «наречену за волею богів», політичну проблему чи курйоз.

А я? Я просто хотіла знати, чи існує в цьому світі хоч якась карта, на якій позначено шлях назад до мого геофаку. Бо бути нареченою принца — це, звісно, цікавий польовий досвід, але я на нього не підписувалася.