РОЗДІЛ 9

Гаряча вода виявилася підступною пасткою. Доки я відмивала карпатський грунт зі стінок кам’яної ванни, мій мозок, який до цього працював у режимі виживання, раптом вирішив: «О, привіт! Ми в безпеці? Тоді давай панікувати по-дорослому!».

Пара піднімалася до стелі, м’язи розслаблялися, а разом із ними поверталися думки, кожна з яких була гіршою за попередню. Отже, резюмуємо. Я не в комі. Я не марю. Я реально в іншому світі, де гравітація працює за настроєм, а місцеві мешканці оголосили мене нареченою принца, який дивився на мене так, ніби я — втілення всіх його нічних кошмарів.

А тепер — увага, питання на засипку: у чому я звідси вийду? Я скосила очі на свій похідний одяг, що сиротливо лежав на стільці. Штани, футболка з емблемою універу, вітровка — усе в пилюці, плямах від трави та героїчних слідах мого тріумфального спуску на п’ятій точці. Мій єдиний комплект. Мій маскувальний костюм під назвою «Турист у відчаї».

— Супер, — пробурмотіла я, занурюючись під воду по ніс. — Наречена майбутнього короля в трекінгових штанях з витягнутими колінами. Це не казка, це якийсь соціальний експеримент.

Змирившись із тим, що мій вихід буде епічним провалом, я вилізла з ванни, замоталася в рушник і шмигнула до кімнати. І там я заклякла.

На ліжку лежала Вона. Сукня. Небесно-блакитна, настільки невагома, що здавалася зітканою не з ниток, а з ранкового туману та застиглого сонячного світла. Тканина ледь помітно мерехтіла, ніби в кожній складці була захована дрібка зірок.

Біля дверей, наче два мовчазні вартові моди, стояли служниці. Одна з них виконала бездоганний реверанс. — Ваша світлосте, дозвольте нам допомогти.

Я мовчки кивнула. Мій артикуляційний апарат тимчасово вийшов з ладу. Сукня виявилася легшою за подих. Поки дівчата вправно чаклували над корсетом і поправляли складки спідниці, сталося щось зовсім нефізичне. Тканина не просто торкалася шкіри — вона ніби зчитувала мої параметри. Тисне в талії? Секунда — і корсет стає комфортним. Задовго? Поділ сам підібрався на потрібну висоту.

— Магія, — коротко пояснила служниця, помітивши мій ошелешений погляд. — Тканина з Срібних Прядильщиць завжди знає міру власниці.

Потім з’явилися туфельки. Вони були такими м’якими, що я запідозрила обман: у моєму світі взуття такої краси зазвичай є інструментом для інквізиції, а не для ходьби. — Дозвольте зачіску, — м’яко сказала інша дівчина. Я приготувалася до багатогодинного знущання, але вона лише кількома вправними рухами зібрала моє неслухняне руде волосся, закріпила його непомітними шпильками й випустила одну прядку, яка грайливо лягла вздовж щоки. Ніякого лаку, ніяких начосів — просто легка елегантність.

Я нерішуче підійшла до дзеркала. І на мить мені здалося, що в кімнаті з’явився хтось інший.

З глибини скла на мене дивилася дівчина, яка виглядала… гармонійно. Наче вона не щойно випала з карпатського лісу, а завжди належала цьому білому камінню та магічному небу. Руді хвилі волосся підкреслювали білизну плечей, очі на тлі блакитної тканини здавалися величезними й сяючими.

Я повільно повернулася боком. — Ну… — тихо сказала я власному відображенню, — якщо вже влипати в неприємності міжсвітового масштабу, то хоча б з ідеальним кольором обличчя.

Чесно кажучи, вперше за цей божевільний день я подумала, що… можливо… я можу бути не просто «географом у брудних штанях». Можливо, я можу бути тією, на кого дивляться із захопленням, а не з жахом.

Хоча, знаючи мій талант, я обов’язково спіткнуся об перший же килим у цьому палаці.