РОЗДІЛ 8

Місто виникло перед ними раптово, наче хтось різко перемикнув слайд у гігантському проекторі. За черговим поворотом скелі розступилися, і Міра, яка вже збиралася впасти в меланхолійний ступор, прилипла до вікна карети так щільно, що на склі залишився слід від носа.

Перед нею розкинулося марево з білого каменю. Місто не просто стояло на землі — воно ніби проростало крізь неї баштами, ажурними мостами та каскадами дахів, що відблискували на сонці, як риб’яча луска. Деякі балкони зависали над прірвами без жодних видимих опор, ігноруючи гравітацію з особливим цинізмом. Між вежами повільно дрейфували платформи — Міра одразу почала прикидати, чи це магнітна левітація, чи просто локальна магічна аномалія.

— Ні… — видихнула вона, відчуваючи, як її внутрішній науковець починає пакувати валізи. — З точки зору опору матеріалів це місто має розсипатися за п’ять хвилин.

Коли карета в’їхала на головну вулицю, Міра відчула дивне лоскотання в животі. Тіло раптом стало легшим. Коли колесо карети наїхало на вибоїну, Міра не підскочила з гуркотом, а плавно злетіла над сидінням і так само повільно опустилася назад, наче на м’яку пружину.

Вона обережно підвелася. Рухи стали плавними, як у сповільненій зйомці. «G (прискорення вільного падіння) тут явно нижче за 9,8, — машинально відзначила вона. — Або під бруківкою лежить шар породи з аномально низькою щільністю. Або я таки остаточно «попливла».

Вулиці за вікном нагадували божевільний мікс середньовічного ринку та виставки футуристичних досягнень: люди в шовках, сяйливі вітрини без жодного світлодіода, рослини, що ворушили листям, ніби вітаючи перехожих.

А потім з’явився Палац. Він не просто височів — він домінував над простором, вирізаний зі світла й білого мармуру. Вежі тягнулися в зеніт, немов антени, що намагаються зловити сигнал від самих богів. — Ого… — прошепотіла Міра. — Гігантоманія як державна ідеологія. Вражає.

Карета зупинилася. Дверцята відчинилися, і натовп служників вишикувався так швидко, ніби вони репетирували цей момент все життя. Король з’явився на порозі з виразом обличчя людини, якій щойно підсунули замість звіту з податків дитячу розмальовку. Поглянув на Міру без симпатії, як на складний логістичний вузол, який неможливо розв'язати без матюків.

— Поселити дівчину в гостьових покоях, — кинув він магу. — І приведіть її до належного вигляду. Швидко.

Міра хотіла уточнити, що її вигляд цілком «належний» для польової практики, але втома навалилася бетонною плитою. Її повели нескінченними коридорами, повз гобелени, які, здається, ледь помітно рухалися, і статуї, що дивилися надто прискіпливо.

Покої виявилися більшими за її університетську бібліотеку. Але Міру цікавили не шовкові простирадла. Перша думка була суворо прагматичною, загартованою роками походів: «А як тут із базовими потребами? Бо якщо туалет — це дірка в підлозі з виглядом на прірву, я вимагатиму негайної депортації».

Однак, коли служниця відчинила двері до сусідньої кімнати, Міра застигла. Там була кам’яна ванна з гарячою водою, яка парувала без жодного видимого бойлера. А поруч… так, щось дуже схоже на керамічне диво сантехнічної думки. Жодних труб, жодних кранів — чиста магія ергономіки.

Міра повільно видихнула. — Окей, — пробурмотіла вона, роздивляючись сяйливу поверхню. — Якщо магія змогла винайти каналізацію, я готова вести переговори.

Коли двері нарешті зачинилися, і вона залишилася наодинці з цим розкішним абсурдом, Міра опустилася на край ліжка. «Географія — наука про опис Землі, — згадала вона першу лекцію. — Тільки от проблема в тому, що це, здається, зовсім не Земля».

Вона підійшла до вікна, де за срібними деревами зникало сонце, і вперше дозволила собі визнати очевидне: шнурок на черевику розв’язався дуже вчасно. Настільки вчасно, що дорога додому тепер виглядала складнішою за захист дисертації.