РОЗДІЛ 5

Гомін на галявині стихав повільно й нерівномірно, поступаючись тій самій напруженій тиші, яка зазвичай передує або вибуху, або історичному скандалу. Придворні, маги та воїни затамували подих. Вони боялися навіть поворухнутися, аби не сполохати саму Долю, яка щойно — прямо на їхніх очах — видала такий кульбіт, що навіть у головного мага смикнулося око.

Принц Майк повільно рушив уперед. Кожен його крок випромінював упевненість, але якби хтось придивився до його плечей, він би помітив скутість людини, яка йде на ешафот, зберігаючи ідеальну поставу.

Він зупинився за два метри від дівчини. Зблизька сцена виглядала ще трагікомічніше: скуйовджене руде волосся з гербарієм у пасмах, подряпані руки та взуття, що бачило кращі часи. І погляд. Погляд людини, яка щиро намагається зрозуміти, чому її суботній похід перетворився на з’їзд фанатів рольових ігор.

Майк повільно видихнув, збираючи залишки королівської гідності. — Не знаю, чим я так щиро прогнівив небо, — промовив він достатньо гучно, щоб кожне слово полетіло в натовп, як камінь у воду, — але вітаю. Ти — моя обраниця.

Тиша стала настільки густою, що її можна було б експортувати як будівельний матеріал. Очі Міри округлилися до розмірів олімпійських медалей. Будь тут професійний художник, він би негайно переписав трактат про «граничне здивування».

Але, як це часто буває, коли мозок Міри йшов у перезавантаження, її язик брав на себе управління системою. Відповідь вилетіла швидше, ніж вона встигла подумати про наслідки.

— Слухай, — почала вона просто й майже співчутливо, — якщо це якийсь конкурс «Вибір нареченої року», то ти щойно дуже необережно довірився випадку. Ти впевнений, що твоя «доля» не потребує окулярів?

Слова прозвучали ввічливо, без виклику, швидше як дружня порада людині, що помилилася дверима. І саме тому вони спрацювали як ляпас. Навіть птахи на деревах, здавалося, вирішили тимчасово емігрувати в сусідній ліс, аби не бути свідками цієї дипломатичної катастрофи.

Майк кліпнув. Його збентежило не зухвальство, а тон. Вона… сумнівалася? Не в його привабливості чи статусі, а в самій фундаментальній основі їхнього світу. — Це… не випадок, — видавив він, і в його зазвичай сталевому голосі вперше проскочила нотка розгубленості. — Священна галявина обирає тих, кому судилося…

Він замовк, бо Міра дивилася на нього з таким щирим нерозумінням, ніби він щойно зачитав їй інструкцію до пральної машинки на ельфійській мові. Вона не грала. Вона справді вважала все це прикрою помилкою навігатора.

За спиною принца почало закипати шепотіння. Король похмурнів так, що навколо нього, здавалося, почала знижуватися температура повітря. Маг нервово смикав свій жезл, явно прикидаючи, чи можна списати ситуацію на технічні несправності галявини.

І саме в цей момент, наче за сценарієм поганого водевілю, з лісової дороги донісся шум, дзенькіт дорогої збруї та істеричні вигуки: — Дорогу! Дорогу її високості!

Усі голови смикнулися в один бік. На галявину, здіймаючи куряву та руйнуючи залишки магічної атмосфери, вилетів загін вершників, а за ними — карета з гербом Асторії, сяюча так, ніби її щоранку полірували сльозами податківців.

Дверцята відчинилися з таким стукотом, що єдиноріг незадоволено хмикнув. З карети повільно вийшла принцеса Андрея. Та сама наречена «по плану». Вона була ідеальною: кожна волосина на своєму місці, обличчя — витвір холодного мистецтва.

І цим самим «мистецтвом» вона тепер споглядала сцену, де священний звір мило телячився біля рудого непорозуміння в штанях.

Свято шлюбних обіцянок, яке мало бути нудною формальністю, офіційно перетворилося на шоу, на яке ніхто не купував квитків, але всі вже боялися піти.