РОЗДІЛ 4

Перша думка була короткою і цілком логічною: я таки достукалася головою до серйозних медичних наслідків.

Бо бачити єдинорога після польоту зі схилу — це ще куди не йшло, підсвідомість просто видала порцію дитячих фантазій як знеболювальне. Але коли з хащів випливає процесія людей у таких важких шатах, ніби вони щойно пограбували костюмерну Netflix, а попереду крокує дядько з виразом обличчя «я тут головний експонат» — тут уже або кома, або я випадково телепортувалася в дуже дорогий історичний серіал.

Я обережно, але від душі ущипнула себе за руку. Боляче. Кляття. Це найгірший варіант розвитку подій. Якби не боліло, я б просто почекала, поки сон закінчиться, але реальність наполегливо вимагала моєї присутності.

Люди на краю галявини завмерли. Вони витріщалися на мене з таким благоговінням, ніби я щойно винайшла вічний двигун, а не проорала п’ятою точкою пів схилу, ставши живою легендою туристичного сорому.

— Це вона! — вигукнув хтось із натовпу так драматично, наче побачив рідкісний експонат у музеї. — Неможливо… — Галявина обрала її…

«Галявина обрала? — подумки перепитала я, намагаючись відчистити коліно від карпатської грязі. — Для чого обрала? Для жертвопринесення? Чи я просто перебила їм якусь важливу репетицію?»

— Так, Міро, спокійно, — пробурмотіла я собі під ніс. — Варіанти наступні: або ти в глибокій відключці, або це якась масштабна прихована камера. Зараз вискочить ведучий і скаже, що я виграла путівку в психлікарню.

Єдиноріг поряд спокійно сопів мені в плече, ніби ми з ним щодня так проводимо час між парами. Його весь цей пафос взагалі не обходив.

Я повільно підняла очі… і вперлася поглядом у Нього. Високий. Темноволосий. Плечі — як розмах крил невеликого літака. Одягнений у все чорне, дороге і настільки стильне, що від одного його вигляду десь у світі мав плакати один відомий модельєр. Якби він з’явився на червоній доріжці в Каннах, папараці покусали б один одного за вдалий кадр.

Але його сині очі дивилися на мене так, ніби я особисто прийшла до нього додому і випадково спалила його улюблену колекцію платівок. Це був погляд людини, чиї плани на вечір (і, мабуть, на життя) щойно переїхав каток.

Я мимоволі спробувала пригладити волосся, щоб надати собі бодай трохи цивілізованого вигляду, і… витягла з нього суху гілку довжиною з олівець. Блискуче. Просто тріумфально. Найкращий момент для першого враження в моєму житті.

— Ну звісно, — тихо зітхнула я, дивлячись на красеня. — Якщо вже ловити галюцинації, то хоча б естетично привабливі. Цікаво, він зараз почне співати чи одразу викличе поліцію за незаконне проникнення на приватну галявину?

Чоловік повільно наближався, не зводячи з мене важкого, гіпнотичного погляду. І тут до мене нарешті дійшло: усі ці сотні людей, усі ці маги й солдати дивляться не на нього. Вони дивляться на дівчину з брудними колінами й гілками в голові. Тобто на мене.

І цей факт був куди страшнішим за будь-який струс мозку.