РОЗДІЛ 2

Карпати — це такий специфічний вид аб'юзу, де ти йдеш милуватися природою, а природа у відповідь з цікавістю спостерігає, як ти помираєш на кожному підйомі. Мої легені вже десь на середині шляху вирішили, що їм краще звільнитися, ніж продовжувати цей марафон.

Ми з одногрупниками повзли стежкою другу годину, намагаючись імітувати інтелектуальну бесіду крізь задишку. — Я після універу — в Польщу, — видавив із себе Ігор, який, судячи з обличчя, вже був готовий йти туди пішки прямо зараз, аби тільки не вгору. — А я — в магістратуру, — прохрипіла Марічка. «А я — спати. Бажано в горизонтальному положенні й до наступного століття», — меланхолійно подумала я.

І саме в цей момент, згідно з усіма законами підлості, у мене розв’язався шнурок. Це ж аксіома: вони розв’язуються виключно тоді, коли твій організм переходить у режим енергозбереження.

Я присіла, щоб виправити цю всесвітню несправедливість, і тут побачила Його. Метелик. Величезний, яскравий, настільки фотогенічний, що мій внутрішній блогер, який зазвичай спить, раптом прокинувся і зажадав контенту. Метелик перелетів. Я, з надією на ідеальний кадр, — за ним. Ще крок. Навшпиньки. Ще один…

І тут гравітація вирішила, що ми з нею надто довго не спілкувалися. Земля пішла з-під ніг без жодного письмового попередження. Наступні кілька секунд я перетворилася на живу модель бобслею, стрімко злітаючи схилом на п’ятій точці. Намагатися зберегти гідність у такій позі — заняття марне, тож я просто сподівалася, що внизу немає колючих кущів.

Зупинка була раптовою. Я сиділа в траві, прикрашена гілками у волоссі, як невдала ікебана, і відчувала біль у м’язах, про існування яких навіть не здогадувалася на уроках анатомії.

— Супер, — пробурмотіла я, випльовуючи якийсь листок. — Номінація «Турист року» офіційно моя. Посмертно.

Я озирнулася і заклякла. Схил, з якого я щойно скотилася, кудись випарувався. Замість нього розкинулася дивна, майже підозріло ідеальна галявина. Трава тут була такою зеленою, ніби її підфарбовували в Фотошопі, повітря — густим, як кисіль, а тиша… тиша була такою глибокою, що я почула власний спантеличений кліп віями.

Я невпевнено побрела до центру цієї аномалії. І тут із-за дерев, не поспішаючи, вийшов він. Єдиноріг. Справжній, з рогом і оцим усім фентезійним набором.

Я завмерла, боячись навіть дихнути. — Ну все, — прошепотіла я порожнечі. — Приїхали. Міро, вітаю, у тебе офіційно струс мозку. Або ці гриби в лісі були не зовсім лисичками.

Кінь-переросток підійшов ближче, вдумливо мене обнюхав (пахла я, мабуть, пригодами й потом) і спокійно поклав голову мені на плече. Так, ніби ми з ним разом закінчували початкову школу. Я машинально почала гладити його шовковисту гриву. — Якщо ти — галюцинація, то не зникай хоча б до приходу санітарів… — пробурмотіла я.

І саме в цей момент ідилію перервав чийсь вигук: — Не може бути!

Я різко розвернулася, мало не зваливши на себе єдинорога. На галявину, брязкаючи залізом, виходила група озброєних чоловіків, одягнених так, ніби вони щойно втекли зі зйомок історичного блокбастера. І всі вони дивилися на мене так, ніби я — восьме чудо світу, яке випадково впало їм на голову.

Судячи з їхніх облич, шнурок був моєю найменшою проблемою на сьогодні.