Глава 24

Луска монстра була занадто міцною, і стріла навіть не поранила його. Я з жахом дивилася на блакитнуватий зміїний  тулуб, що переливався в променях сонця різними відтінками. Від його ніздрів починався гострий гребінь і тягнувся вздовж усього тіла.

Я боялася навіть дихати. Мовчки дивилася на чудовисько, яким часто лякали дітей, і чекала, коли настане смерть. Голова монстра наблизилася до мого обличчя, і я заплющила очі, здригаючись від жаху. Кілька разів воно гучно втягнуло повітря біля мене і відскочило. Завило так, що тілом пробігло тремтіння, а душа пішла в п'яти.

Десь позаду почувся сплеск води: Айнар поспішав на допомогу, от тільки навряд чи встигне. Та й протистояти володареві річки навряд чи зможе.

Чудовисько завмерло, так само не відриваючи від мене своїх очей, а потім раптом пірнуло під воду і зникло так само несподівано, як і з'явилося.

- З тобою все гаразд? - схвильованим голосом запитав Айнар, притягуючи мене до себе і міцно стискаючи в обіймах. - Давай, потрібно вийти з води, невідомо, скільки їх тут. Це був Дуглас, він, здається, не втратив глузд, як усі інші, але випробовувати удачу не варто.

- Дуглас? - Це ім'я мені було знайоме. Але я не зовсім розуміла, як воно пов'язане з монстром із глибин.

- Річкові дракони. Це їхній правитель. Вони теж усі прокляті.

- Він... він людина? - не могла повірити в те, що почула.

Звичайно, до мене доходили легенди про прекрасних юнаків і дівчат, що колись жили в цих краях, з довгим і білим, як молоко, волоссям, зі шкірою, яка блищала і переливалася на денному світлі. Але я вважала це все лише байками. Як і Айнара. Хоча про його існування знала напевно. А зараз виходить, що всі ті чудовиська, які мешкають у річці, насправді дракони!

Ми поспішно вийшли з води, і чоловік накинув на мене плащ, приховуючи мою наготу.

- Обсушу одяг, і рушимо в дорогу, - кивнув у бік будинку, даючи зрозуміти, що в мене ще є час привести себе до ладу.

Поки Айнар возився біля печі, розкладаючи над нею сорочку, штани і плащ, я знайшла в одній зі скринь набір для шиття і прийнялась за свої штани, які були занадто довгими і широкими.

Добре шити я так і не навчилася. Напевно, в тому, минулому житті, якого я не пам'ятаю, мені не доводилося часто це робити. Як і готувати їжу. Тож нерівними стібками підшила довжину і трохи у поясі. Потім прийнялась за сорочку. Виправила надто широкий виріз на грудях і, задоволена отриманим результатом, нарешті одягла сухий одяг.

У мене все ще тремтіли від страху руки, а в голові крутилося ім'я Дуглас. Невже Саліна була закохана в цього монстра?

Айнар сидів на матраці на підлозі й пильним поглядом стежив за кожним моїм рухом. Я ж намагалася  не дивитися на його оголений торс. Загорнула в шматок чистої тканини м'ясо, що залишилося від сніданку, і вийшла на вулицю, залишаючи дракона одного.

Кінь знову був стривожений моєю появою, і Айнар насилу заспокоїв його. Я забралась на тварину і здригнулася, коли відчула руку чоловіка на своїй талії.

- Підемо через ліс, так швидше.

- Не дуже гарна ідея, враховуючи те, що там водяться жахливі звірі.

- Думаєш, я не впораюся?

- Що ти, - всміхнулася йому, - просто переживаю, що твоєму коню перегризуть горлянку і тобі доведеться тягти мене на собі. Я не звикла до тривалих прогулянок.

- А судячи з того, як далеко ти забралася вночі, і не скажеш.

Я лише піджала губи у відповідь, і якийсь час ми їхали мовчки. Ліс лякав мене. Я здригалася  від кожного звуку й шереху, очікуючи, що будь-якої миті з кущів вискочить розлючений вовк із величезними іклами. Навколо було занадто тихо. Немов усі птахи і звірі вимерли. Лише вітер колихав гілки дерев і час від часу на землю падали шишки та горіхи.

- Цей ліс проклятий, - першим перервав мовчання Айнар. - Шаман якийсь час захоплювався забороненою магією і наплодив навколо себе монстрів. Вони були слухняні йому, бігали навколо, як домашні улюбленці, а з його смертю, напевно, розбіглися і сховалися в глибині лісу.

- Мисливці з нашого села часто не поверталися додому. Подейкували, що з боку лісу в селі ночами лунало страшне виття, - здається, вперше з нашої зустрічі з Айнаром ми розмовляли як звичайні люди.

- Це місце прокляте, але не думаю, що коли-небудь тут щось зміниться, - задумливо вимовив Айнар, пускаючи коня навскач широкою протоптаною стежкою.