Розділ тридцять сьомий. Коли темрява робить вибір

Опівніч. Кам’яна чаша стояла на підвищенні, чекаючи краплі її крові.
Він підійшов до неї. Її пульс залишався спокійним, рівним, але він відчував усю силу вибору, що пульсував у ній.
— Останній шанс відступити, — тихо сказав він.
— Відступати мають ті, хто боїться, — відповіла вона.
Старійшини завмерли. Їх очікування було порушене. Вони розраховували на жертву, а не на рівну, що кинула виклик століттям.
Він нахилився ближче. Його ікла торкнулися її шкіри. Один рух — і все могло змінитися.
Він побачив майбутнє: вампірів, що крокують під сонцем, світ, у якому вони більше не ховаються, безсмертну владу… і її тіло холодне, без подиху.
І він відсмикнувся. Крапля її крові впала не в чашу — а на камінь.
— Ритуалу не буде, — його голос рознісся підземеллям, твердий і непохитний.
Крик обурення прорізав залу.
— Ти зраджуєш рід! — пролунало з темряви.
— Ні, — відповів він, його очі спалахнули червоним полум’ям, — я відмовляюся платити її життям за ваш страх світла.
Вона дивилася на нього — вперше не як на Володаря, а як на того, хто обрав.
Старійшина рвонув уперед.
Він навіть не ворухнувся — лише підняв руку. Потік його сили прокотив залом. Камінь тріснув. Свічки спалахнули самі собою, заповнивши підземелля світлом.
— Від сьогодні, — сказав він повільно, — ми не ховаємося за жертвами.
Він узяв її за руку.
— І якщо хтось хоче влади через кров — спробуйте пройти через мене.
Тиша стала новою клятвою. Частина вампірів схилилася, частина відступила.
Темрява розкололася. І вперше за століття він обрав не вічність. А її.