Розділ тридцять другий. Останній страх

Страх не прийшов як ворог.
Він не мав обличчя, армії чи імені. Він оселився тихо — в рішеннях, які люди відкладали, у словах, які не наважувалися сказати, у дверях, що залишалися зачиненими без причини.
— Це не магія, — сказав Равен, коли ми обстежували північні квартали. — Це пам’ять.
Будинки там стояли цілими, але вікна були закриті, наче люди боялися, що хтось подивиться всередину.
— Вони бояться знову обирати, — прошепотіла я. — Бо вибір завжди має ціну.
Першу людину, яка зламалася, звали Марта. Вона відмовилася вийти з дому вже десять днів.
— Якщо я не зроблю крок, — сказала вона крізь двері, — я не зможу помилитися.
Я сіла просто на сходах. — А якщо не помилишся — не зможеш жити.
— А ти жила, коли помилялася? — спитала вона.
Я мовчала довго. — Так. І досі живу з наслідками.
Двері відчинилися на кілька пальців.
Страх ширився, мов туман. Люди не сварилися, не билися — вони завмирали.
— Його не можна вигнати, — сказав Адріан тієї ночі. — Він — частина них.
— Тоді його треба прийняти, — відповіла я. — Але не дозволити керувати.
Я вийшла на площу без оголошення. Без охорони. Без символів.
— Я боюся, — сказала я людям. — Щодня. І саме тому роблю крок.
Хтось засміявся. Хтось заплакав.
— Якщо ви чекаєте когось без страху — ви знову хочете бога, — продовжила я. — А я не бог. Я така ж, як ви.
Тиша була важкою, але живою.
Першим вийшов хлопчик. Він тримав матір за руку і тягнув її вперед.
Потім — жінка з перев’язаною ногою.
Потім — старий, який боявся впасти.
Страх не зник.
Він відступив на крок.
Увечері я впала від втоми. — Я не можу так щодня, — прошепотіла я Адріану. — Я зламаюся.
Він поклав мою голову собі на груди. — Тоді дозволь собі зламатися. Але не зникнути.
Я заплющила очі і вперше не шукала відповіді.
Бо зрозуміла:
останній страх — це не смерть.
Це життя без виправдань.