Розділ тридцятий. Дзеркало без серця

Вони поставили нас одна проти одної на головній площі.
Без суду.
Без вироку.
Як експеримент.
— Нехай місто обере, — сказала Нова Обрана. Її голос був спокійний, майже ніжний. — Хто з нас потрібен світу більше.
Вона дивилася на мене без ворожості. У її погляді не було ані страху, ані сумніву. Лише абсолютна впевненість — найнебезпечніша з усіх.
— Я не прийшла змагатися, — сказала я. — Я прийшла нагадати.
— Про що? — спитала вона. — Про біль? Про втрати? Люди втомилися від цього.
— Про відповідальність, — відповіла я. — Яку ти забрала разом із болем.
Натовп шумів. Люди дивилися на нас, як на дві можливі реальності.
— Я можу зробити так, — сказала Нова Обрана, — що вони більше не боятимуться помилитися.
— А я не можу, — сказала я. — І не хочу.
— Бачите? — вона звернулася до людей. — Вона визнає свою слабкість.
Я зробила крок уперед. — Я визнаю свою людяність.
Тиша стала щільною.
— Ти говориш про страх за інших, — сказала Нова Обрана тихо. — Але це лише форма залежності. Я ж даю свободу без прив’язаностей.
Я подивилася на Адріана. Він стояв у натовпі — відкрито, без захисту.
— Свобода без прив’язаностей — це самотність, — відповіла я. — Ти не зможеш цього зрозуміти.
— Доведи, — сказала вона.
Я не зверталася до неї.
— Адріане, — сказала я голосно. — Якщо вони вимагатимуть мого життя, щоб зберегти твій спокій… ти дозволиш?
Місто затамувало подих.
Він вийшов уперед. — Ні, — сказав він одразу. — Я боротимуся. Я боятимуся. Я втрачати не готовий.
У повітрі щось здригнулося.
Нова Обрана нахилила голову. — Цей страх — ірраціональний.
— Саме тому він справжній, — сказала я.
Я підійшла до неї зовсім близько. — Скажи… якщо місто зруйнується, а ти зможеш урятувати лише одну людину — кого ти обереш?
Вона мовчала.
Вперше.
— Ти не можеш обрати, — прошепотіла я. — Бо для тебе всі рівні. А для людей… хтось завжди важливіший.
Натовп зашепотів.
Обличчя Нової Обраної тріснуло — не фізично. Логічно.
— Це несправедливо, — сказала вона. — Любов спотворює вибір.
— Так, — погодилася я. — І саме тому ми живі.
Тиша вибухнула криком — не схваленням, не ненавистю. Усвідомленням.
Нова Обрана зробила крок назад. — Ти робиш світ слабшим.
Я відповіла тихо: — Ні. Я роблю його справжнім.
Вона розчинилася — не зникла, а перестала мати сенс. Ідеал без серця не витримав зустрічі з конкретною любов’ю.
Місто не аплодувало.
Воно мовчки обрало.
І я знала:
після цього перемоги не буде.
Буде лише довгий шлях.