Розділ двадцять восьмий. Кров і правда

Кров пролилася не тієї ночі.
Вона пролилася зранку — при світлі, на очах у міста. Саме так завжди народжуються злочини, які називають необхідними.
Адріана звинуватили офіційно.
— Захистив людину силою вампіра, — зачитував вирок радник. — Втрутився у волю більшості. Порушив новий порядок.
Я стояла поруч, і вперше відчувала не лише страх — безсилля.
— Це мій вибір, — сказала я голосно. — Він не винен.
— Ви — причина, — холодно відповіли з Ради. — А він — інструмент.
Натовп не кричав. Вони дивилися. Саме так починаються страти, які ніхто не хоче згадувати.
— Якщо проллється кров, — сказав Равен тихо Раді, — ви втратите більше, ніж порядок.
— Порядок уже хиткий, — відповіли йому. — Ми просто обираємо, хто стане жертвою.
Я зробила крок уперед.
— Тоді оберіть мене.
Тиша розірвала простір.
— Вона людина, — пролунало з натовпу. — Вона не має імунітету.
— Саме тому, — відповіла я. — Бо я більше не ховаюся за силою.
Адріан різко обернувся до мене. — Ні.
Я взяла його за руку. Моя долоня тремтіла. — Ти вже зробив свій вибір. Дай мені зробити мій.
Він дивився на мене так, ніби світ зупинився. — Я не переживу це.
Я всміхнулася — м’яко. — Ти переживеш. Бо тепер ти живеш не вічністю, а сенсом.
Рада вагалася. І в цю мить я відчула рух у натовпі — тих, хто живився порожнечею. Вони чекали крові. Будь-якої.
— Ось вона, — сказала я голосно. — Правда без страху.
Я зняла плащ. Без символів. Без захисту.
— Якщо ви вірите, що свобода — це відсутність наслідків, — продовжила я, — тоді вбийте мене. Але знайте: ви зробите це не зі спокою, а з боягузтва.
Кілька людей відступили.
Один упав на коліна.
— Досить, — сказав він хрипко. — Я боюся. І мені не соромно.
Це було заразно.
Страх повертався — не як паніка, а як моральний біль.
Рада відступила першою.
— Заберіть вирок, — сказали вони. — Обоє під захистом.
Це не була перемога.
Це було відтермінування.
Коли ми залишили площу, Адріан зупинився. — Ти щойно ледь не померла.
— Ні, — відповіла я. — Я щойно жила.
Він притис мене до себе, і я відчула, як його серце б’ється швидше за моє.
— Тепер вони підуть далі, — сказав він. — Вони не зупиняться.
Я кивнула. — Я знаю. Бо тепер у них є нова ідея.
— Яка?
Я подивилася туди, де зникли ті, хто живився порожнечею. — Вони захочуть довести, що людина без страху краща, ніж людина з вибором.
І наступний їхній крок буде не проти мене.
Він буде замість мене.