Розділ двадцять четвертий. Ціна бути людиною

Тіло — це пастка.
Я зрозуміла це на третій день після повернення. Біль приходив без причини, втома — без бою, сон — без снів. Моє серце билося надто швидко, ніби намагалося довести, що я ще тут. Що я — жива.
— Ти згораєш, — тихо сказав Равен, дивлячись на мене з тіні кімнати. — Межа не створена для постійної присутності у плоті.
— Я знаю, — відповіла я. — Але інакше вони не слухатимуть.
Адріан мовчав. Він сидів біля вікна, стискаючи келих так, ніби скло могло розсипатися від напруги.
— Скільки в тебе часу? — нарешті спитав він.
Я не збрехала. — Я не знаю. Але кожен день тут… робить вибір остаточнішим.
— Ти хочеш стати людиною, — сказав він глухо. — По-справжньому.
— Ні, — я підвела на нього погляд. — Я хочу зрозуміти їх настільки, щоб вони повірили. А для цього… потрібно бути вразливою.
Він різко встав. — Вразливість — це не аргумент! Це мішень!
— Саме тому вони не довіряють богам, — відповіла я спокійно. — І межам.
Тієї ночі я вийшла в місто одна.
Без охорони. Без магії. Без тиску присутності. Люди проходили повз, штовхали плечем, сварилися, сміялися. Хтось плакав у темному провулку — і я вперше не знала наперед, чому.
Я зупинилася біля жінки, що сиділа на землі з дитиною на руках.
— Він не боїться, — сказала вона порожнім голосом. — І не плаче. Просто дивиться.
Я опустилася поруч. — Це не завжди добре.
Жінка подивилася на мене. — Я знаю. Але мені так легше.
І тоді я відчула удар — не магічний, не фізичний. Усвідомлення.
Люди обирали порожнечу, бо вона була простішою за біль. Не тому, що були слабкими. А тому, що втомилися бути сильними.
Коли я повернулася, Адріан уже чекав.
— Ти зрозуміла, — сказав він, не питаючи.
— Так, — відповіла я. — І тепер я знаю, чому вони небезпечніші за будь-яке зло.
— Бо вони дають спокій без життя, — прошепотів він.
Я кивнула. — А я маю запропонувати життя без страху. Але з відповідальністю.
Равен підійшов ближче. — Це змінить тебе назавжди.
— Я вже змінююся, — сказала я. — Питання лише — в що.
Адріан дивився на мене довго. Потім тихо спитав: — Якщо ти станеш людиною… ти зможеш кохати?
Це питання вбило б будь-яку межу.
— Так, — відповіла я. — Але тоді я зможу й померти.
Він усміхнувся — болісно, щиро. — Тоді це буде чесно.
Я відчула, як межа в мені тремтить, готуючись зламатися або… переродитися.
Бо іноді, щоб урятувати світ,
потрібно відмовитися від вічності
і обрати одне людське життя.