Розділ дев’ятнадцятий. Переговори з безоднею

Межа між світами не мала брами.
Вона виглядала як тиша, у якій зникали звуки. Я зробила крок — і ніч навколо мене втратила форму. Земля була під ногами, але не тримала. Повітря було поруч, але не дихалося.
— Ти прийшла, — сказав голос.
Він не лунав.
Він існував.
Я не озиралася. — Ти кликав.
Темрява згорнулася, повільно, наче істота, що згадує, як виглядає. Вона не мала очей, але я знала — мене бачать.
— Вони порушили угоду, — продовжила я. — Не я.
— Угоди ламають ті, хто боїться, — відповіла Безодня. — А я харчуюся страхом.
Я відчула, як щось торкнулося моєї свідомості — не грубо, а обережно. Воно читало не думки. Пам’ять.
— Ти інша, — сказало воно. — У тобі немає наказу. Лише вибір.
— Саме тому я тут, — сказала я. — Світ знову на межі. І цього разу — не через мене.
Темрява завмерла. — Перша Обрана прийшла з умовами. Ти — з запитанням.
— Бо я не хочу повторювати, — відповіла я. — Я хочу завершити.
Між нами простяглася пауза — довша за століття.
— Якщо я зупинюся, — промовила Безодня, — вони знову забудуть страх. Знову створять клітки. Знову принесуть у жертву тих, хто слабший.
— Тоді навчи мене, — сказала я. — Як не дати їм забути.
Тиша стала глибшою.
— Ти готова стати тим, чого вони боятимуться більше за мене?
Я відчула, як у грудях відгукується сила. Не голодна. Не люта. Справедлива.
— Я готова бути тим, що вони більше не зможуть використати, — відповіла я. — І тим, що не зникне після перемоги.
Безодня наблизилася — і я побачила образи: світи до крові, ночі без тронів, істот без імен.
— Тоді угода буде іншою, — сказало воно. — Не між мною і кров’ю.
— А між мною і відповідальністю, — закінчила я.
Темрява торкнулася мого чола.
Не печаткою.
Пам’яттю.
Я побачила все: як її створили, як замкнули, як використовували як загрозу. І як одного дня вона навчилася чекати.
— Я відступлю, — промовила Безодня. — Але не зникну.
— І не повинна, — відповіла я. — Страх — це не зло. Це межа.
— Тоді йди, — сказало воно. — І пам’ятай: якщо ти впадеш, я повернуся не за світом.
— А за мною, — сказала я.
Темрява розчинилася.
Світ повернувся різко — з повітрям, болем, тілом. Я впала на коліна серед нічного поля. Руки тремтіли, але серце билося рівно.
Я повернулася.
Але не порожня.
Десь далеко я відчула Адріана — живого, наляканого, справжнього. І Равена — уважного, мовчазного.
Я підвелася.
Тепер у мене було не лише право.
У мене була межа.