Розділ вісімнадцятий. Те, що спало під кров’ю

Пробудження не мало звуку.
Але його відчули всі.
Не крик. Не вибух. А глибокий, тягучий зсув — ніби сам світ зрушив зі звичного місця. Я зупинилася посеред кроку, притиснувши долоню до грудей.
— Це не магія Ради, — прошепотіла я. — І не моя.
Адріан зблід. — Я знаю це відчуття… Воно старіше за королівську кров.
Равен стояв нерухомо, дивлячись у ніч. — Вони не мали права, — сказав він глухо. — Навіть вони.
— Хто «вони»? — різко спитала я.
Він обернувся до мене. — Перші. Ті, хто створив угоду між кров’ю і ніччю. Ті, хто вирішив, що світ потребує сторожів.
Мене пробрав холод. — Ти кажеш… це не вампір?
— Ні, — відповів Равен. — І не людина. Це те, що п’є і те, і інше.
Земля здригнулася вдруге.
Далеко за містом небо потемніло, ніби хтось пролив чорнило в зорі. Я відчула, як моя сила тягнеться туди — не з цікавості.
З обов’язку.
— Вони розбудили його, — сказала я. — Намірено.
— Рада завжди любила крайні рішення, — гірко відповів Адріан. — Навіть якщо вони знищують усе.
До зали вбігла варта. — Північні поселення зникли, — випалив воїн. — Не зруйновані. Просто… порожні.
Я заплющила очі.
Я побачила це: порожні вулиці, застиглі тіла без краплі крові, тіні, що не відкидали форм.
— Воно не вбиває, — сказала я. — Воно стирає.
Равен повільно кивнув. — І воно йде сюди.
Тиша була важка, як вирок.
— Нам доведеться об’єднатися, — сказав Адріан. — Навіть з тими, хто вчора хотів тебе знищити.
Я подивилася на нього. — Вони не об’єднаються зі мною.
— Об’єднаються, — втрутився Равен. — Бо воно не залишає вибору.
Я відчула дивний поклик — не агресивний, не ворожий. Знайомий.
— Воно знає мене, — прошепотіла я.
— Так, — сказав Равен тихо. — Бо ти — спадкоємиця того, хто його колись приспав.
Моє серце пропустило удар. — Перша…
— Вона не перемогла його, — продовжив він. — Вона домовилася. Запечатала його під кров’ю Обраної.
— А тепер печать тріснула, — сказав Адріан.
Я розпрямила плечі. — Тоді я піду до нього.
— Це самогубство, — різко сказав Адріан.
— Це відповідальність, — відповіла я. — Моя.
Равен дивився на мене довго. — Якщо ти підеш… ти можеш не повернутися такою, якою була.
Я усміхнулася — спокійно. — Я вже не та.
За межами палацу темрява зрушила з місця.
І я зробила крок їй назустріч.
Бо деякі монстри прокидаються лише тоді,
коли світ забуває,
хто має право називати себе ніччю.