Розділ шістнадцятий. Ціна милосердя

Кров з мармуру змили швидко.
Занадто швидко — ніби палац намагався зробити вигляд, що нічого не сталося. Але я знала: деякі плями не зникають. Вони просто переходять усередину.
Адриана забрали до північного крила. Лікарі мовчали, старійшини зникли, а варта дивилася на мене інакше — не як на Обрану.
Як на силу, яку краще не дратувати.
Я сиділа біля його ліжка, тримаючи його руку. Його пульс був рівний, але слабкий — ніби щось у ньому досі боролося. Не з раною. З угодою, яку він уклав раніше.
— Він виживе, — сказала стара цілителька. — Але ціна ще не сплачена.
— Яка? — спитала я.
Вона подивилася на мене довго. — Ти вже знаєш.
Коли вона пішла, тиша стала гучнішою за будь-який крик.
— Ти не вбила його, — пролунало з тіні.
Равен з’явився біля вікна, наче був частиною нічного повітря. — І тепер він живий.
— І тепер він небезпечний, — відповіла я.
— Так, — Равен не заперечував. — Милосердя завжди небезпечне.
Я повільно підвелася. — Ти знав, що так буде.
— Я знав, що буде вибір, — сказав він. — А наслідки завжди обирають самі.
— Через нього постраждають інші, — сказала я. — Я це відчуваю.
Равен підійшов ближче. — І тепер ти починаєш розуміти, чому Першу зламали не силою.
Я стиснула кулаки. — Я не стану такою, як вони.
— І саме тому тобі буде важче, — тихо відповів він.
У цей момент Адріан здригнувся. Я різко повернулася до нього.
— Вона… — прошепотів він, не розплющуючи очей. — Вона помирає…
Я відчула удар у грудях. — Хто?
Його очі розплющилися — і в них був жах. — Ліара. Через Каллена. Його люди… пішли далі.
Я вже знала.
Ліара — молода провидиця. Та, що сумнівалася. Та, що вчора дивилася на мене не зі страхом, а з надією.
— Веди мене, — сказала я Равену.
— Ти не встигнеш, — відповів він.
— Веди, — повторила я.
Ми з’явилися в підземеллях — там, де магія не слухалася нікого, крім крові. Ліара лежала на камені, бліда, майже прозора. Символи навколо неї пульсували — ритуал уже завершувався.
Вона відкрила очі. — Ти… прийшла…
Я впала поруч із нею. — Я тут.
— Не шкодуй, — прошепотіла вона. — Вони хотіли, щоб ти стала жорсткою… не дай їм цього.
Її серце зупинилося під моєю долонею.
Я не кричала.
Я підвелася повільно — і щось у мені змінилося. Не зламалося.
Загартувалося.
— Ось ціна, — сказав Равен. — Ти врятувала ворога і втратила союзника.
Я дивилася на тіло Ліари. — Ні, — відповіла я. — Це ціна їхнього страху.
Я відчула, як моя сила змістилася. Стала точнішою. Гострішою.
— Я більше не дозволю їм бити по мені через інших, — сказала я. — Наступного разу вибір буде не між життям і смертю.
Равен уважно подивився на мене. — А між чим?
Я підняла очі. — Між кінцем і звільненням.
Десь далеко Адріан прокинувся — і я відчула це.
Ми ще будемо разом.
Але тепер я знала:
щоб змінити світ,
іноді потрібно дозволити собі
стати страшною.