Розділ чотирнадцятий. Межа довіри

Ніч у палаці була неприродно спокійною.
Ні варти, ні кроків, ні шепоту змов. Наче самі стіни затамували подих, очікуючи, хто зробить наступний хід.
Ми з Адріаном стояли на балконі. Між нами — крок. Один. Але він здавався довшим за весь шлях, який ми вже пройшли.
— Ти не сказала мені про Давній дім, — порушив він тишу.
— Ти не сказав мені про угоду, — відповіла я.
Він стиснув щелепи. — Я хотів виграти час.
— А я хотіла правду.
Місяць освітлював його обличчя — знайоме, кохане… і водночас чуже. Я бачила втому. І страх. Не за себе.
За мене.
— Ти змінилася, — сказав він нарешті. — Я відчуваю це в крові.
— Я стала собою, — тихо відповіла я. — А ти боїшся втратити контроль.
Він різко повернувся. — Я боюся втратити тебе.
Ці слова влучили точно. Але я не відступила.
— Якщо ти кохаєш мене, — сказала я, — ти маєш довіряти моєму вибору. Навіть якщо він тобі не подобається.
Він підійшов ближче. — А якщо твій вибір знищить тебе?
— Тоді це буде мій кінець, — відповіла я. — А не твоя провина.
Мовчання стало важким.
— Равен небезпечний, — сказав Адріан. — Він не обирає сторону, бо хоче керувати фіналом.
— А старійшини обирають сторону, бо бояться втратити владу, — я подивилася йому в очі. — А ти… ти між ними. І між мною.
Він заплющив очі на мить. — Я не знаю, як бути королем у світі, де ти сильніша за мене.
Я зробила крок уперед. — Тоді не будь королем поруч зі мною. Будь чоловіком.
Він відкрив очі. В них було щось крихке.
— Якщо я піду з тобою до кінця, — прошепотів він, — я можу втратити трон.
— А якщо не підеш, — відповіла я, — втратиш мене.
Це була межа.
Він простягнув руку. Я відчула знайоме тепло — і нову напругу. Сила між нами тремтіла, ніби не визнавала старих правил.
— Пообіцяй, — сказав він. — Що не підеш за Равеном у темряву без мене.
Я дивилася на його долоню. — Пообіцяй, що більше не вирішуватимеш за мене.
Він кивнув. — Обіцяю.
Я взяла його руку.
І в цю мить щось у глибині мене прошепотіло:
обіцянки тепер — слабке місце.
Ми стояли так довго. Без слів. Без поцілунків.
Лише правда між нами — оголена, незручна, але жива.
Десь у темряві палацу щось рушило.
Я відчула це миттєво.
— Вони зробили хід, — сказала я.
Адріан стиснув мою руку. — Тоді і ми зробимо.
І я знала:
наступний крок змінить не лише нас.
Він змінить усе.