Розділ десятий. Давній дім

Я не сказала нікому.
Ні Адріану.
Ні охороні.
Ні самій собі — вголос.
Але коли настала ніч, і палац занурився в глуху, насторожену тишу, я вже знала, куди піду. Це знання не мало шляху — воно просто було. Як пам’ять, якої я не проживала, але яку носила в крові.
Давній дім стояв за межею міста, серед кам’яних пагорбів, де навіть вітер говорив пошепки. Туди не вели дороги. Лише наміри.
Я йшла, і тіні розступалися переді мною.
Будівля з’явилася несподівано — низька, майже врізана в землю, складена з темного каменю, який не відбивав світло. Вікон не було. Лише двері, вкриті знаками, від яких у мене стискалося серце.
— Ти запізнилася на кілька століть, — почувся знайомий голос.
Равен стояв осторонь, ніби був частиною цього місця. — Або прийшла вчасно.
— Це пастка? — спитала я.
— Ні, — він глянув на двері. — Це пам’ять.
Я торкнулася символів — і світ зламався.
Я бачила жінку.
Вона стояла в цьому ж місці. Темне волосся, погляд, у якому була і ніжність, і рішучість. Вона була… схожа на мене. Надто схожа.
— Перша Обрана, — прошепотіла я.
— Єдина, хто дійшла до кінця, — відповів Равен. — І єдина, кого зрадили всі.
Картини змінювалися.
Рада старійшин. Кровні печаті. Крики. Обіцянки врятувати світ — ціною її свободи. Я бачила, як її сила зростала, як вона почала ставити запитання… і як її замкнули тут.
— Вона не загинула, — сказала я, відчуваючи, як тремтять руки.
— Ні. Вона зробила вибір, — Равен дивився мені в очі. — Вона розірвала зв’язок. Вирвала себе з циклу. І за це її стерли з історії.
— Вони бояться, що я повторю її шлях.
— Вони бояться, що ти зробиш гірше, — тихо сказав він. — Що ти не втечеш. А залишишся — і зміниш правила.
Двері переді мною повільно відчинилися самі.
Всередині було темно. Але темрява не лякала.
— Якщо я зайду, — спитала я, — назад дороги не буде?
— Буде, — відповів Равен. — Але ти вже не будеш тією, хто з неї вийшла.
Я зробила крок.
Повітря всередині було холодним, насиченим старою магією і чимось ще — присутністю. У центрі кімнати стояв кам’яний вівтар. А на ньому — щоденник.
Шкіряна обкладинка, зношена, але жива.
— Це її, — прошепотіла я.
— Тепер — твій, — сказав Равен.
Я відкрила першу сторінку.
«Якщо ти читаєш це — значить, вони знову обрали.
І знову бояться».
Моє серце вдарилося об ребра.
— Вони не скажуть тобі правду, — читала я. — Але кров скаже. Слухай її. Не короля. Не Раду. Навіть не того, кого кохаєш.
Я закрила щоденник.
— Адріан… — вирвалося в мене.
— Він — частина випробування, — м’яко сказав Равен. — Не ворог. Але й не відповідь.
Я вдихнула глибше. — Якщо я прийму це… я зможу врятувати його?
Равен дивився довго. — Ти зможеш дати йому вибір. Справжній.
Десь далеко — або дуже близько — я відчула, як щось змінилося. Ніби нитка, що зв’язувала мене з Адріаном, напружилася до межі.
— Вони відчують, що ти тут, — сказав Равен. — Часу мало.
Я притисла щоденник до грудей. — Тоді почнімо.
Світло згасло.
А в темряві я вперше відчула:
я не йду до прірви.
Я повертаюся додому.