Розділ дев’ятий. Перша пропозиція темряви

Я відчула його ще до того, як він заговорив.
Не кроки.
Не дотик.
А увагу.
Вона ковзнула по мені, як холодний подих по шиї — уважна, повільна, без поспіху. Я не злякалася. І це було найнебезпечніше.
— Ти самотня не тому, що він пішов, — пролунало з тіні. — А тому, що він вирішив замість тебе.
Я не обернулася. — Вийди.
Тінь від стелажів відокремилася від стіни й набула форми. Високий чоловік, одягнений у темне, надто елегантний для цього місця. Його очі були не червоними — вони були чорними, як глибока вода без дна.
— Я вже вийшов, — відповів він спокійно. — Ти просто нарешті мене бачиш.
— Хто ти? — спитала я.
Він усміхнувся. — Той, кого старійшини бояться згадувати. Той, хто пам’ятає першу Обрану. І той, хто знає, що з нею сталося насправді.
Моє серце стиснулося. — Брехня.
— Правда завжди здається брехнею, коли її приховували століттями, — він зробив крок ближче. — Ти відчуваєш це. Тому я тут.
Я повернулася до нього. — Якщо ти думаєш, що я укладу угоду з темрявою…
— Я не пропоную угоду, — перебив він. — Я пропоную вибір.
Це слово вдарило болючіше за будь-яку магію.
— Старійшини хочуть стримати тебе, — продовжив він. — Король хоче врятувати тебе, навіть якщо зламає вас обох. А я… — він нахилив голову, — хочу, щоб ти стала собою.
— Ціною чого? — холодно спитала я.
— Ціною ілюзій.
Він простягнув руку — не торкаючись. — Ти відчуваєш кров інакше. Час — інакше. Себе — інакше. Ти не стаєш монстром. Ти стаєш першою.
Я похитала головою. — Я не хочу влади.
— Ніхто з гідних не хоче, — тихо відповів він. — Але вона все одно приходить.
Я відчула, як у грудях щось ворухнулося. Кров відповіла йому — ледь помітно, але чітко.
— Він тебе не покине, — раптом сказав незнайомець. — Але він готовий пожертвувати собою, щоб зупинити тебе.
Я різко підняла очі. — Звідки ти знаєш?
— Бо я вже бачив це, — його голос став серйозним. — І кожного разу це закінчується однаково.
— Тоді скажи, — прошепотіла я. — Як інакше?
Він усміхнувся — не радісно, а з сумом. — Ти повинна навчитися приймати те, ким стаєш. Без ланцюгів. Без страху. Без чужих рішень.
— І ти навчиш мене? — спитала я.
— Я можу відкрити двері, — відповів він. — Але зайти ти маєш сама.
Тиша стала глибшою.
— Хто ти? — повторила я.
Він схилив голову. — Мене звали Равен. До того, як мене викреслили з історії.
І зник.
Я залишилася одна, але тінь уже не була порожньою.
Я притисла руку до грудей. Серце билося рівно. Спокійно. Надто спокійно.
— Це лише слова, — прошепотіла я.
Але всередині щось відповіло:
«Ні. Це запрошення».
І вперше з моменту, як Адріан пішов,
я відчула не страх.
Я відчула можливість.