Розділ восьмий. Перша брехня між ними

Брехня ніколи не приходить різко.
Вона не виглядає як зрада. Вона виглядає як турбота.
Я не бачила Адріана майже добу.
Палац жив своїм новим, напруженим життям: охорона мінялася частіше, символи на стінах тьмяно світлилися, ніби постійно перебували в напівактивному стані. Старійшини зникли — ніби їх і не було. Але я знала: вони поруч. Вони чекають.
Я сиділа в бібліотеці, торкаючись пальцями корінців книг, і не читала жодного рядка. Усе всередині було налаштоване на одне — чути його. Але Адріан закрився. Навмисно.
І це боліло більше, ніж будь-який обряд.
Коли двері нарешті відчинилися, я не обернулася. — Ти уникаєш мене.
— Я працюю, — відповів він спокійно.
Надто спокійно.
Я повільно підвелася. — Не бреши.
Він завмер.
— Я не хочу, щоб ти знала все, що відбувається, — сказав нарешті. — Поки що.
Я повернулася до нього. — Ти вирішив захищати мене від правди?
— Я вирішив виграти час.
Я відчула, як кров у мені збурилася. — Час для чого?
Він підійшов ближче. — Для пошуку рішення. Такого, де тобі не доведеться платити власною суттю.
— А якщо такого рішення не існує? — тихо спитала я.
Його погляд ковзнув убік. — Тоді я знайду інше.
Це була перша брехня.
Я відчула її миттєво — не як слова, а як розрив між серцем і думкою. Він уже знав більше, ніж казав. І вже зробив вибір, не сказавши мені.
— Ти говорив зі старійшинами, — сказала я.
— Ні.
Друга брехня. Менша. Але глибша.
— Адріане… — я зробила крок ближче. — Якщо ти підеш цим шляхом без мене, ми втратимо одне одного.
Він підняв на мене очі, і в них було щось нове — не страх, не ніжність. Рішучість.
— Якщо я не піду цим шляхом, — сказав він, — я втрачу тебе назавжди.
Між нами повисла тиша, наповнена словами, які ми не сказали.
Я відчула імпульс — небезпечний, глибокий. Бажання скоротити дистанцію, стерти напругу, повернути нас туди, де ми були раніше. Я простягнула руку… і зупинилася.
— Не торкайся, — сказав він тихо.
Я завмерла. — Чому?
— Бо якщо я дозволю… — він видихнув, — я можу не зупинитися.
Моє серце стиснулося. — Ти боїшся не мене. Ти боїшся себе.
Він не заперечив.
— Ми стоїмо на межі, — сказала я. — І якщо ми перестанемо бути чесними… ця межа нас зламає.
— Я брешу не тобі, — відповів він. — Я брешу долі.
Я гірко усміхнулася. — Доля завжди чує.
Він підійшов ближче — тепер зовсім поруч. Я відчула тепло його тіла, знайомий запах, і щось у мені відгукнулося миттєво, небезпечно сильно.
— Якщо я скажу тобі правду, — прошепотів він, — ти спробуєш мене зупинити.
— Так.
— І якщо я не скажу — ти зненавидиш мене.
— Так.
Ми дивилися одне одному в очі.
— Тоді я обираю твою ненависть, — сказав він. — Якщо це врятує тебе.
Ці слова стали між нами стіною.
Я відступила. — Тоді йди. Роби те, що вважаєш правильним.
Він затримався на мить. — Я повернуся.
— Не обіцяй, — сказала я тихо. — Обіцянки зараз небезпечні.
Двері зачинилися.
Я залишилася сама — і вперше відчула не лише страх, а злість.
— Ви хотіли розділити нас, — прошепотіла я в порожнечу. — Вітаю. Майже вдалося.
У тіні за стелажами щось здригнулося.
І я зрозуміла:
поки ми мовчимо одне перед одним,
хтось інший починає говорити зі мною.