Розділ сьомий. Обрана починає боятися себе

Перший страх прийшов не одразу.
Спочатку була тиша — дивна, щільна, ніби світ затамував подих. Палац стояв нерухомо, охорона мовчала, ніч за вікнами не рухалася. Я сиділа на краю ліжка, дивлячись на свої руки, і не впізнавала їх.
Вони виглядали звичайними.
Але я знала, що це брехня.
— Ти відчуваєш біль? — тихо спитав Адріан.
Я похитала головою. — Ні. І саме це лякає.
Він сидів навпроти, тримаючи дистанцію. Не тому, що не хотів бути ближче. А тому, що не знав — чи можна.
Я підняла на нього очі. — Ти боїшся мене торкнутися?
Його щелепа напружилася. — Я боюся, що якщо торкнуся… ти відчуєш те, чого не повинна.
Я всміхнулася криво. — Я вже відчуваю те, чого не повинна.
У цей момент я почула крик.
Він був далеко — у нижньому крилі палацу, де слуги й охорона змінювали варту. Але для мене він прозвучав так, ніби кричали поруч, просто в голові.
Я здригнулася. — Хтось… поранився.
Адріан різко встав. — Звідки ти знаєш?
Я вже стояла. — Я відчуваю кров.
Слово зависло між нами.
— Не так, — швидко додала я. — Не як спрагу. Як… сигнал. Як поклик.
Ми спустилися в нижнє крило. Один з молодих вампірів порізав руку, необережно зламавши стару печатку на дверях. Нічого серйозного. Але коли я побачила червону лінію на його шкірі…
Світ похитнувся.
Запах був іншим. Глибшим. Багатшим. Я відчула структуру його крові — страх, молодість, потенціал, слабкість. Я знала, якою вона стане через десять років. Через сто.
— Обрана? — прошепотів він, побачивши мій погляд.
Я зробила крок назад.
— Заберіть його, — різко сказав Адріан, ставши між нами. — Негайно.
Їхні голоси зникли, двері зачинилися, а я залишилася стояти, тремтячи.
— Я не хотіла… — прошепотіла я. — Я нічого не зробила.
— Я знаю, — відповів Адріан, але його голос був напружений. — Але ти могла.
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яке звинувачення.
— Ти думаєш, я небезпечна.
Він не відповів одразу. — Я думаю, що світ зробив з тобою щось, до чого ніхто не був готовий.
Я відступила ще на крок. — А ти? Ти готовий?
Наші погляди зійшлися.
І я побачила правду.
Він кохав мене.
Але вперше — не був упевнений, що зможе мене втримати.
— Я не хочу тебе, — сказала я раптом. — Не зараз.
Він здригнувся. — Що?
— Якщо я втрачусь… якщо щось піде не так… — я ковтнула. — Я не переживу, якщо це буде через тебе.
Тиша розірвала простір між нами.
— Ти відштовхуєш мене, — тихо сказав він.
— Я захищаю нас обох, — відповіла я.
Він повільно кивнув. — Тоді я дам тобі простір. Але пам’ятай: якщо ти впадеш — я все одно буду поруч.
Я залишилася одна.
І саме тоді страх став справжнім.
Бо в тиші я відчула інше — ще глибше. Щось, що ворушилося в мені, як зародок думки, як обіцянка.
Я приклала руку до грудей.
— Я не хочу цього, — прошепотіла я.
Але кров відповіла шепотом у відповідь:
«Ти вже обрана.
Тепер — вирішуй, ким саме».
І вперше з моменту пророцтва
я злякалася не ворогів.
Я злякалася себе.