Розділ шостий. Те, чого не можна змінити

Я відчула це ще до того, як ніч остаточно впала на місто.
Не кроки.
Не звук.
А намір.
Світ навколо став занадто рівним, занадто правильним — як перед ударом. Повітря втратило рух, тіні застигли, а серце почало битися не швидше, а глибше, ніби кожен удар намагався щось проштовхнути назовні.
— Вони прийдуть цієї ночі, — сказала я.
Адріан стояв біля вікна, дивлячись у темряву. — Я вже наказав посилити охорону.
Я похитала головою. — Не відкрито. Не силою. Вони прийдуть так, що ми навіть не зможемо назвати це нападом.
Він обернувся до мене. — Тоді ми не дамо їм зробити жодного кроку без нашої згоди.
Я підійшла ближче й торкнулася його грудей, відчуваючи серце — сильне, стабільне, живе. — Адріане… є речі, які вони можуть зробити без згоди. Бо вони старіші за закони. Старіші за королів.
Його погляд потемнів. — Скажи.
Я вдихнула. — Вони можуть активувати обряд через кров. Не мою. Твою.
Мовчання було різким, як удар.
— Це неможливо, — нарешті сказав він. — Без мого дозволу…
— Ти — ключ, — перебила я. — А я — замок. Старійшини не потребують нашої згоди. Лише нашого існування.
Десь у глибині палацу щось здригнулося.
Я відчула це миттєво — символи, що пробудилися під каменем, старі печаті, які ніколи не мали бути активними знову.
— Пізно, — прошепотіла я.
Світ рвонув.
Мене потягнуло вниз, ніби підлога зникла. Простір склався, і наступної миті я стояла в залі, освітленій кривавими світильниками. Камінь під ногами був теплим. Живим.
— Ні… — голос Адріана пролунав поруч, але ніби з іншого світу.
Старійшини стояли колом. У центрі — символ, який я впізнала зі снів. Той самий. Заборонений.
— Ви не маєте права! — закричав Адріан.
— Ми маємо обов’язок, — відповів Валькер. — Світ не може дозволити неконтрольованого спадку.
Я відчула перший біль.
Він не був фізичним.
Він був глибинним — ніби хтось торкнувся самої суті мене.
— Обрана, — сказала Ліар, її голос був холодним, — не пручайся. Це лише стримування.
— Ви брешете, — прошепотіла я. — Це не стримування. Це… прив’язка.
Символ під ногами спалахнув.
І я відчула його кров.
Кров Адріана — сильну, древню, повну волі. Вона торкнулася мене, і щось у мені відповіло. Не страхом. Не болем.
Голодом.
Я закричала.
Світло вибухнуло, і старійшини відступили. Камінь тріснув. Повітря здригнулося.
— Зупиніть обряд! — закричав хтось.
— Вже пізно… — прошепотів Валькер.
Я стояла в центрі зали, дихаючи важко. Моє серце билося в іншому ритмі. Я відчувала усе — кожного вампіра, кожен подих, кожну краплю крові.
Адріан прорвався до мене й схопив за плечі. — Подивись на мене. Ти тут. Ти зі мною.
Я дивилася… і бачила більше, ніж раніше.
— Вони не стримали, — прошепотіла я. — Вони відкрили.
Старійшини мовчали.
— Що ви зробили? — тихо спитав Адріан.
Я відповіла замість них: — Вони зробили те, чого не можна змінити.
Я більше не була лише Обраною.
Я стала джерелом.
І світ це відчув.