Розділ четвертий. Заборонене бачення

Цього разу я не кричала.
Я дозволила видінню прийти.
Світ навколо розчинився, і я опинилася у залі, якої ніколи не бачила, але яку знала. Високі колони з чорного каменю, символи крові на підлозі, стародавні печаті.
У центрі стояла жінка.
Вона була схожа на мене — і водночас ні. Її очі світилися червоним, волосся спадало темними хвилями, а на шиї був знак Обраної… зламаний.
— Ти прийшла пізніше, ніж я, — сказала вона.
— Хто ти? — прошепотіла я.
— Та, якою ти могла стати. Або ще станеш.
Я зробила крок назад. — Це сон?
Вона засміялася. — Ні. Це спадок.
Навколо нас зʼявилися образи: трон з кісток, дитина з червоними очима, міста, що схиляються в поклоні.
— Світ завжди хоче спадкоємця, — сказала вона. — І неважливо, хочеш ти цього чи ні.
— Я не дозволю, — відповіла я твердо. — Я не стану монстром.
Її погляд став мʼяким. — Я теж так казала.
Раптом біль пронизав моє тіло. Я відчула кров — гарячу, живу, чужу і рідну водночас. Серце билося так, ніби хотіло вирватися.
— Кохання не врятує тебе, — прошепотіла вона. — Воно лише зробить вибір болючішим.
Я закричала — і прокинулася.
Адріан був поруч, тримав мене, але його обличчя було білим. — Ти світилася, — сказав він. — Кров’ю.
Я дивилася на нього, відчуваючи, як щось у мені остаточно прокинулося. — Адріане… якщо світ змусить мене обирати між собою і тобою…
Він притиснув лоб до мого. — Я не дозволю їм забрати тебе. Навіть якщо доведеться зламати цей світ.
І вперше я зрозуміла:
друга книга буде не про війну зі світом.
А про війну між любов’ю і долею.