Розділ третій. Ніч без снів

Після того сну я більше не спала.
Я лежала в темряві, дивлячись у стелю, і відчувала, як тиша тисне на груди. Палац, який колись здавався мені фортецею безпеки, тепер був схожий на клітку. Камінь зберігав спогади — крики, кров, страх, присяги. А тепер він зберігав ще й очікування.
Світ чекав від мене чогось більшого.
Я підвелася і підійшла до вікна. Нічне місто жило спокійно: вогні, тіні, повільні кроки вампірів, які більше не ховалися. Люди теж були там — обережні, але живі. Новий порядок працював. Занадто добре.
— Ти знову не спиш.
Голос Адріана був тихим, але я відчула його ще до слів. Його присутність завжди відлунювала в мені, ніби наші душі давно зрослися.
— Я боюся закрити очі, — зізналася я.
Він підійшов ближче, його руки лягли на мої плечі. — Ти не одна.
— Я знаю. Але те, що приходить до мене… воно не питає дозволу.
Я обернулася. Його очі були темними, уважними, надто серйозними. — Ти щось від мене приховуєш.
Адріан мовчав довше, ніж зазвичай. — Я сподівався, що помиляюся.
Ці слова вдарили сильніше за будь-яке зізнання. — У чому?
Він відвів погляд. — У давніх легендах є згадки про Обраних, які не просто змінювали світ. Вони… запускали нові цикли. Їхня кров починала говорити.
Я відчула, як у грудях піднімається холод. — І що з ними сталося?
— Вони зникли, — тихо відповів він. — Або стали чимось іншим.
Я стиснула пальці. — Ти боїшся мене?
Адріан різко підняв голову. — Ні. Я боюся світу, який захоче тебе використати.
Це було гірше.
Я відчула, як між нами вперше за довгий час виникла тріщина — не з недовіри, а зі страху. Ми стояли поруч, але щось уже змінювалося.
Тієї ночі я так і не заснула.
А на світанку почула шепіт знову.