Розділ восьмий

Вітторія

Я ніколи раніше не відчувала такого сильного потягу до якогось предмету. Арка манила мене з непереборною силою, і все, про що я могла думати – це про те, як дотягнутися до кам’яної поверхні та провести пальцями по рунах, які я навіть роздивитись не могла.

Вуха заклало, ніби я затиснула їх долонями, щоб не чути жодного зайвого звуку. Гучне «ні», заспіване на два голоси, не могло мене зупинити, бо арка теж тягнулась назустріч, і ніщо не могло спинити інерцію. Але доторку все ж не було.

Даріо встиг. Він встав між мною та аркою, і чорнота, що ховалась всередині магічного предмету, вихлюпнулась на нього.

Його вуста розкрились, випускаючи назовні не крик – лише тихий стогін. А потім Даріо впав на землю, як підкошений.

«Арка!» – прокричав покровитель, змушуючи мене повернутись до тями, і я побачила, як щось чорне збирається всередині знову. І невідома магія тягнула з такою силою, що пручатися я не могла. Лише завдяки Ліонелю позадкувала і спробувала підняти щит.

Він втримав першу атаку, але вкрився тріщинами. Пропускних каналів не вистачало, щоб випустити всю міць Володаря Безодні і кинути виклик незнайомим чарам.

«Скинь дублет, негайно!»

Я виконала наказ, навіть не усвідомивши, нащо це роблю, і друга хвиля атаки прийшлась не на щит, а на тканину, що лежала на землі.

Арка мала тягнути не мене, а Даріо. Це пастка, заготовлена для нього. Той, хто погрожував інквізитору, розраховував, що він не зупиниться, а шукатиме зловмисника, аж поки не прийде в його дбайливо розкриті обійми.

Він лежав, безтямний, але був ще живий, і чорнота в арці це відчувала. Втративши інтерес до мене після того, як відібрала камзол, вона спробувала повернути до Даріо. Всередині вкотре зароджувався новий заряд.

Хто б не створив це закляття, він ставив на меті собі не просто позбутися інквізитора, а знищити його. Раз і назавжди.

– Лі, – перелякано прошепотіла я, – що мені робити? Як це спинити?

«Випусти мене».

Це було небезпечно. Скільки чаклунів було загублено лише через самовпевненість і надмірну довіру покровителю? Через те, що вони вирішили, ніби той, хто дає їм силу, не захоче відібрати залишки свободи?

Але Даріо!

Я ризикнула. Він захистив мене, і тепер я мала відплатити тим самим.

В очах потемніло. Я відчула, що була в тілі не одна, і магія наповнила кожен мій м’яз, кожну кістку, кожну краплинку крові.

Ліонель був всюди.

Довкола моїх пальців закружляли густі чорні тіні. Очі примружились. Ноги відштовхнулись від підлоги і опинились у повітрі. Тепер мене не тримала сила тяжіння.

Я вдарила блискавкою прямо в центр арки, і ударна хвиля ударила в груди. Арка знов накопичувала заряд, витративши попередній.

Здалось, я чую сміх.

«Я можу робити так дуже довго. Яка наївність…»

– Ще хто з нас наївний, – голос прозвучав мій, жіночий, і це мої вуста вигнулись в хижій усмішці, але ці слова належали не мені, а Ліонелю.

Друга блискавка врізалась в кам’яну арку, руйнуючи одну її опору. Дрібні камінці розлетілись довкола, але Тіні поспішали за ними, розчиняючи в собі. Магія, мов голодний хижий звір, накинулась на свою суперницю. Вона перемелювала камінь в пісок, нищила концентратор сили.

Спалахнуло біле. Мене хвилею відкинуло назад, спиною вдарило об стіну, і світ на кілька секунд перестав існувати.

Щось горіло. В повітрі смерділо смаленим. Я не могла відкрити очі, але розуміла, що те саме джерело, закладене в арку, прогорає зараз і випалює магічний канал свого господаря.

«Сила інквізитора Санті», – почула я голос Ліонеля.

– Що?.. – прохрипіла ледь чутно.

«В цю арку був закладений артефакт, зачаклований інквізитором Санті, – пояснив Ліонель. – Це його рук справа. В тому, що відбувається, замішана інквізиція. Як мінімум колишня. Це сімейство завжди вірило, що для перемоги над ними треба бути самим богом».

Я застогнала і розтулила очі. Від арки не лишилось і каменя на камені, лише попіл, сірий та чорний. В самому центрі – невеличка ямка, де, напевне, і лежав артефакт, але від нього теж нічого не лишилось.

Проте мене не цікавила магія зараз. Розбиратись з ворогами можна і пізніше…

– Даріо, – прошепотіла я. – Що з ним…

Ліонель не відповів, і це означало, що все гірше, ніж я думала. Свідомість вислизала, і мені так хотілось провалитись у чорноту, більше не боротися…

Але я зробила над собою зусилля і поповзла до Даріо. Я маю йому допомогти. В чому б він не був винен, що б не було між нами в минулому… Я мусила врятувати чоловіка, якого колись кохала – та й зараз не змогла видерти зі свого серця.

Біль поступово вщухав. Тіні наповнювали тіло. Потім мені знадобиться цілитель – але на це зараз не було часу, і покровитель допоміг мені підвестися, схилитися над Даріо та оглянути його рану.