Розділ сьомий

Даріо

Останні кілька ночей я майже не спав, зайнятий справами, тому сьогодні провалився у пітьму, варто тільки голові торкнутися подушки. Та коли відкрив очі, довго не міг втямити, де знаходжусь. Повітря було просякнуте магією і так сильно відрізнялось від звичного у інквізиторських кімнатах, що я майже дозволив собі повірити, ніби опинився вдома, у батьківській оселі.

Та омана розвіялась, я вибрався з ліжка, відганяючи геть сонливість, швидко обмився і перевдягнувся – цього разу справді не взявши інквізиторське вбрання. Навряд чи хтось схожий на брата Клемента, або й він сам, опиниться тут, в магічній академії, і спробує розповісти мені про те, що справжній служитель церкви повинен носити.

Ніби це визначається одягом…

Інквізиція тривалий час підкорялась середньому сину Вірджиніо Санті, жорстокому, сповненому ненависті до магії, могутньому чоловікові, який дозволяв собі жити так, як йому заманеться, не думаючи про жодні закони. Він вмів відводити погляд, коли цього просив його батько, і дивитися дуже прискіпливо, шукаючи злочини навіть там, де їх ніколи не було.

Зрештою, загинув, як і мій наставник. Інквізиція лишилась без своїх очільників. Зате тих, хто погоджувались з їх методами, все ще більш ніж вистачало, що б я там не казав.

Я струснув головою, відганяючи геть неприємні думки, і відчинив двері. Зробив би крок вперед, якби не інквізиторська інтуїція, що вкрай рідко мене підводила.

Просто по порогу розповзалась чорна, мов смола, магія, віддалено схожа на Тіні. Вона булькотіла, готова поглинути кожного, хто в це вступить.

 – Яка краса, – промурмотів я. – Студенти постарались?..

Відповідати на питання було нікому. Лише в самому центрі маленької калюжки залишилась записка. «Забирайся звідси, інакше наступного разу воно поглине тебе просто в ліжку», – написав хтось. Папірець висів у повітрі в кількох сантиметрах від закляття, і я зміг його забрати. Перечитав, провів рукою по слідах від чорнила. Писали, поспішаючи, мало не на коліні, кострубатим почерком, але доволі зрозумілим.

Не ризикуючи торкатись закляття, я дістав з кишені дрібну мідну монетку і кинув в самісінький центр. Магія булькнула і поглинула предмет.

Навряд чи вона могла так само поглинути мене – не вистачило б вкладеної сили, – але вкрасти взуття і вкусити за п’яти точно. Або, можливо, і отруїти.

– Завжди приємно, коли тебе раді бачити…

Я поняття не мав, хто це міг бути – обдарованих студентів в університеті вистачало, – але розумів, що знайти його варто. Цікаво, чи то хтось дотичний до справи з магами, чи взагалі сторонній, хто намагався нашкодити лиш тому, що боявся інквізиції?

На це питання відповіді мені дати поки що ніхто не міг.

Впізнати магію не вдавалось, крім того, вона вже починала розповзатись по кімнаті. Я дістав просочену магією пробірку та обережно набрав трохи чорноти. Закоркував, сховав в кишеню, відступив і струснув зап’ястками.

На пальцях затанцювала іскрами моя сила.

Інквізитори рідко бувають обдарованими. Магія їх оминає. Але зрідка ті, хто мають світлий дар, намагаються знайти йому застосування, вбравшись у сіро-чорну мантію та перетворившись на живе втілення страху для кожного обдарованого.

Я став інквізитором не тому, що хотів комусь шкодити. Спочатку я був наївним дурнем, що вірив, ніби робить добру справу. Потім втямив, що, знаходячись поруч з джерелом справжнього зла, легше його побороти. Особливо якщо навчитись добре прикидатися вірним таким, як Вірджиніо Санті. Тепер цього проклятого аасимара нема на світі…

Але все ще вистачає небезпек.

Плетиво закляття-нейтралізатора впало прямісінько на чорну пляму. Магія забулькала і зникла, лишаючи по собі лише чисту підлогу. Проте у мене була записка і пробірка – можна перевірити, що міститься в ній, і, можливо, я знайду винного. Магія сильна, навряд це просто розважалися студенти.

Я нарешті вийшов з кімнати і зачинив за собою двері. Думав, що одразу вирушу на сніданок, але тепер, після такої зустрічі, мені було що обговорити з Вітторією.

Або я просто занадто сильно хотів її побачити.

Бути поруч з жінкою, якій віддав серце, і не мати права навіть доторкнутись до неї – боляче і жорстоко. Жахливо. Несправедливо. Я мав би звикнути до того, що вона, як і будь-яка відьма, сторонитиметься мене, але після вчорашнього роз’ятрена рана пекла сильніше.

Якби я міг стерти собі пам’ять, може, я й зробив би це, аби тільки відчути полегшення. Але мені потрібні всі мої знання, а отже, і почуття до Вітторії житимуть також.

…Дівчина відчинила не одразу. Вона була ще заспана, не в тій розкішній синій сукні, а в тонкому халаті, накинутому поверх нічної сорочки. Зрозумівши, що це я, зніяковіла і відступила, прикриваючись руками.

– Даріо, – хрипкий після сну голос, її розгубленість – все це відсилало у минулі часи. – Ти чогось хотів?..

Нарешті вона відкинула те прокляте шанобливе звертання, яке так різало мені вухо.

– Так, – кивнув я, не сумніваючись, що мої наступні слова можуть все зруйнувати. – Під дверима на мене чекав… Неприємний сюрприз. Потребую твоєї професійної допомоги. Чи не таку силу дарує Володар Безодні?