Розділ п'ятий

Даріо

Ранок почався з виклику на місце злочину. Я їхав знайомими вулицями Вовчого Кута і намагався не пригадувати про те, що лише одну ніч тому вже долав ці повороти, рятуючи від бандитів молоду неслухняну відьму.

Місцевий черговий вартовий, вусатий представник людської раси, приземкуватий і явно не вельми розумний, стояв, спираючись об свою тростину, і невдоволено зиркав то на мене, то на зіщулену жінку.

– І що такого незвичайного? Подумаєш, заляпали землю кров’ю, коли втікали! Між іншим, треба ще дізнатися, чого то ваш чоловік схопився за зброю!

– Ми захищали свій дім, – пискнула жінка, явно ледь стримуючись, щоб не сховатись за моєю спиною.

– А чи було від чого аж так захищати?!

– Та кажу, чудовиська налетіли! Мов ті стерв’ятники, всюди лізли, все перевернули…

– Ага, – гмикнув вартовий. – І притому геть нічого не вкрали. Так злочинцям нема чого робити, у бідну хату у Вовчому Куті залізати… аби що?!

Дім справді був небагатим, хоча за мірками Вовчого Кута акуратним. Місцеві злодюжки могли спробувати зазирнути. Але вони в першу чергу забрали б гроші та їжу, а не розкидали сир по підлозі. Враження було таке, ніби хтось безкарно порозважався і втік, лишивши після себе суцільний розгардіяш та клопоти для господарів, перепсувавши половину продуктів.

Нічого доброго я в цьому не бачив. Такі розваги простим родинам приносять велике лихо. Але викликали мене з іншої причини.

Криваві сліди обривалися. Постраждала стверджувала, що нападники буквально розчинилися в повітрі. Вартовий напирав, що, скоріше за все, поранений просто затиснув рану.

Чому ж тоді жінці здавалось, що вони розчинились в повітрі, та трійця, що напала на неї та на її чоловіка у власному будинку? Напевне, примарилося. Цим простолюдинам у Вовчому Куті мариться і не таке.

– Лорде інквізиторе, – жінка потягнула Даріо за руку, – я вас благаю, розберіться. Я відчуваю, що це магія. От моя кума каже…

– Ви розповідали про це комусь? Своїй кумі зокрема?

– Ні, – злякано озвалась вона. – То ж вночі сталось, я одразу по варту побігла, коли змогла вийти з дому. Раніше було страшно. Ще нікого не бачила…

– Послухайте мене уважно, – я зазирнув їй в очі, відчуваючи себе паскудою, і натиснув магією, ледь помітно, щоб ніхто, і тим паче звичайна жінка, не зміг вловити стороннє втручання. – Я займаюсь ловами банди, що ось так розважається, але будь-яка зайва інформація може їх злякати. Ми не знаємо, як вони обирають будинки, до яких потрапляють, можливо, і хтось наводить. Ви скажете кумі по секрету, кума ще комусь, і воно розповзеться по всьому Лесду, а так і до них дійде. Ще прийдуть мститися за те, що ви їх поранили і виказали. Тому мовчіть. Кажіть, що нічого про нападників не знаєте і не бачили. Про магію навіть не згадуйте! Ви можете розповідати про це тільки мені. Зрозуміло?

Жінка кивнула, мов заворожена.

– Тільки вам, – пошепки повторила вона.

– Тільки мені. Це заради вашої ж безпеки. А я подбаю про те, щоб нічого поганого з вашим домом більше не трапилось.

– Ви подбаєте.

Страх, що відображався на її обличчі, поступово відступив та змінився виразом прийняття та розуміння. Здається, вона повірила в усе, що я сказав.

Звісно, повірила. Мій наставник навчив мене вшивати накази дуже тонко на саме дно свідомості. Він вміло цим користувався, коли йому було потрібно. Ментальна магія – небезпечна, особливо в руках інквізитора, тим паче, наділеного владою верховного, нехай навіть лише на рівні столиці.

Проти обдарованих ці накази використовувати важче, але теж реально. Я знав, що вчитель намагався практикувати свою силу і на мені. Я досяг такого успіху в першу чергу тому, що навчився йому опиратися. Саме тому одного разу і зміг зайняти його місце, після того, як тодішній голова столичної інквізиції виявився нездатним перемогти групу магів-революціонерів.

Добре, що так. Світ без мого наставника явно кращий, ніж з ним.

Я вклав в руку потерпілої золоту монету і підштовхнув її до будинку. Вона покірно рушила туди. Грошей вистачить на те, щоб покрити збитки, а у мене з’явиться ще один можливий доказ та шанс зловити банду.

Вартовий дивився голодними очима.

– Мені стільки не платять… Не боїтеся, що розпатякає про гроші, а потім таких «пограбувань» ціла купа буде, бо всі повірять в доброго інквізитора?

Я відкрито йому усміхнувся.

– А ви сам вірите в доброго інквізитора?

Чоловік стрімко зблід. Було очевидно, що він зрозумів, яку дурницю тільки-но сказав.

– Ну… Це… Я вірю, що інквізиція діє винятково за законом і ніколи його не порушує…

– Саме так. Але в цьому нема нічого про доброту, – кивнув я. – Лише про закон. Тому краще не говоріть про те, чого не знаєте.

Насправді мені хотілось бути добрим. Можливо, понад все на світі. Але якщо інквізитор прагне бодай когось врятувати, він не має такої розкоші, як показове милосердя.

Вуста вартовому теж запечатало закляття, зав’язане на страх – магія, яку він навіть не помітив. Я ж розвернувся до нього спиною і рушив геть, відчуваючи, як сила б’ється під шкірою.