Розділ четвертий

Вітторія

Прокинувшись, я не одразу зрозуміла, де знаходжусь. Востаннє я бувала у материних покоях, коли ще була малою дитиною.

Звісно, ми жили тут, коли я була маленькою. Напівельфенята завжди хворобливі, і маму дуже дратувало, що вона має таку недолугу доньку. Але років в десять-одинадцять у мене мав прокинутись магічний дар, і мама цього дуже чекала. Я мала невелике ліжко в кутку і, прокидаючись, роздивлялась магічні візерунки на стелі.

З маминого ліжка візерунки я не побачила, бо воно мало балдахін, і я могла вдивлятись тільки в переплетення тканини. Там, де колись знаходилось моє ліжко, зараз був робочий стіл, і прямісінько на ньому, вмостившись серед усіх паперів, дрімав мамин білий кіт.

Він теж завжди був з нею. Спав на подушці її ліжка, то видимий, то невидимий. Я не мала права до нього звертатись; кіт належав винятково Серафіні Фоскарі.

Коли мій дар нарешті прокинувся і виявився занадто слабким для того, щоб вдовольнити материні амбіції, вона виставила мене геть з кімнати – і анітрохи про це не шкодувала, як зізнавалась потім. З дванадцяти я жила у невеликій кімнаті поруч, колишній комірчині, яку не надто старались прилаштувати під потреби дівчинки. За мною наглядала працівниця академії, леді Меліса.

Я її любила.

На жаль, зараз леді Меліси вже не було на світі, і я відчувала за собою провину, що з нею трапилось лихо. Це я не послухала її порад і дозволила собі повірити молодому інквізиторові. Це я притягнула лихо на наші голови.

Леді Меліса була світлою відьмою, звісно ж, і не надто сильною. В той день, коли на нас напали, вона намагалась мене захистити. Нас обох.

Нападники впорались навіть без чарів. Я добре пам’ятала їх чорні кинджали і злі усмішки. А ще – як втікала через сад невеликого будиночку леді Меліси, куди ми перебрались з академії на літній час, як впала у темряві і покотилась по доріжці, як мало не врізалась у велетенський камінь. Це були скелі, до яких тулився величний університет.

Я не сумнівалась, що камінь ніяк мене не захистить. Мене поранили, і крапельки крові потрапили на землю під ногами і на камінь. Спроби захиститися світлим закляттям виявились марні.

Мені неймовірно хотілось жити, і, здається, я молилась не тим богам, яких навчала слухатись мама. Пресвітлий Валлоа все одно ніколи не відгукується.

А тоді прийшов він.

Покровитель нагадував бурю. Лив дощ, і навіть гострий напівельфийський зір не дозволяв розрізнити, що відбувалося. Кілька разів спалахнула блискавка, а потім я побачила темний силует. Зітканий з густої чорноти, з магії, до якої я навіть не наблизилась би добровільно через материні накази, він впорався зі злочинцями так… просто!

Його сила залікувала мої рани. Нейтралізувала отруту, що була на вістрі ворожих кинджалів. Він запропонував мені свою могутність в обмін на мою службу, і я погодилась.

Коли мама побачила мене після всього, що сталось, сказала, що я зрадниця. Що справжня світла відьма ніколи не прийняла би темну силу, яку б ціну не довелось платити за відмову. Володар Безодні тільки і чекає на таких, як я.

Мама не знала іншого: в той час я була закоханим дурним дівчиськом і, напевне, багато чого віддала б за те, щоб побачити ще раз молодого лорда Ітессо, не тільки відьомську честь. Однак за кілька днів він не прийшов на наше місце, і тоді я вперше задумалась, чи не через Даріо я втратила Мелісу, чи не він надіслав за мною ту погоню.

Він знав, хто моя матір. Вже тоді. За часів герцога Санті це було… Очікуваним полюванням.

Зрештою, я зрозуміла, що наше місце Даріо нікому не видав, а розгадати загадку тих нападників так і не змогла. Я не вірила йому, але і звинуватити ні в чому прямо не могла.

Все залишилось на рівні здогадок.

Він просто зник з мого життя, раз і назавжди. Минув рік, змінилась влада, моя мама подбала про те, щоб мені жилось ще гірше…

Потім все якось виправилось. Я відшукала батька, і моє життя змінилось на краще. Без матері, без Даріо. Насправді я сумувала лише за леді Мелісою, але її вже було не повернути. Я не сумнівалась, що, на відміну від мами, вона б зрозуміла, чому я прийняла силу Володаря Безодні.

Після всього, що трапилось, я не думала, що бодай одного разу опинюсь на порозі магічного університету. Тим паче – в ролі голови Білого ковену, очільниці світлого факультету.

«У нас все вийде, – голос Володаря Безодні торкнувся моєї свідомості з особливою ніжністю. – Якби, Вітторіє, ти була настільки безнадійна, наскільки про тебе говорить твоя матір, ти б просто не змогла викликати мене. Просто твоя сила інакша. І ми з усім розберемось. А тепер побудь мудрою і не сварись з усіма підряд. Тобі потрібно схитрувати, щоб розплутати цей клубок».

Щоб втекти від інквізитора.

«Даріо Ітессо – не найстрашніше, що може на тебе чекати. Повір мудрому богові».  

Я здалась. Сперечатись все одно не було сенсу. Зрештою, зараз зі мною в кімнаті спав ще один ворог…

Я потерла білу печать на зап’ястку і подивилась на кота.

– Чуєш, – гукнула я його, починаючи гру. – Я так і не дізналась, як тебе звати… Розкажи, хто ти і… І що повинна робити відьма, щоб не розчарувати свого фамільяра?