Розділ третій

Даріо

Уві сні Вітторія виглядала надзвичайно милою. Я не уявляв, що, сидячи на місці кучера, взагалі можна задрімати, але вона настільки втомилась, коли намагалась втекти, що провалилась у дрімоту одразу ж, як ми рушили з місця. Дівчина притулилась до мого плеча і щось бурмотіла крізь сон. Я був готовий заприсягтися, що розібрав слово «ненавиджу».

Напевне, це до мене.

Вона мало змінилась з того моменту, як ми бачились востаннє. Хіба що дар став інакшим. Тоді, в минулому, про яке ми обидва навряд чи колись захочемо згадувати, Вітторія була молодою відьмою майже без дару – абсолютно безпечна, красива дівчина, до якої мене тягнуло, ніби я раптом перетворився на дурного метелика, що летить на вогонь.

Розплата вийшла дорогою.

Більше я такої помилки не зроблю.

Але все одно погляд затримувався на темно-каштановому волоссю, зібраному в довгу косу, на блідому втомленому обличчі і тріпотливих густих віях, на рожевому рум’янці на її щоках, напевне, від холоду. Так і хотілось торкнутися пухких вуст, дочекатись, поки вона прокинеться, і захлинутися грозою її сірих очей.

Абсолютно недопустимі думки для серйозного, відповідального інквізитора, що везе поруч з собою темну відьму.

Відьму поза законом.

Голову ковена білих.

Серафіна Фоскарі зробила несподіваний хід. Чого вона так боялась, чому лишила свою доньку і втекла, чому вирішила, що так буде правильно? В мене в голові роїлися питання, і на жодне з них я не мав нормальної відповіді. Тільки розумів, що Вітторія – останній ключ, який ще в мене залишився, і просто відпустити її не можна.

Коли ми спинилися біля будівлі столичної варти, була вже глуха ніч. Мені довелось довго стукати в двері, перш ніж вони нарешті відчинилися.

– Ну хто там, – почулося буркотіння, – кому не спиться в таку темну пору…

– Комусь, хто, на відміну від вас, не дрімає на чергуваннях, – гаркнув я. – Верховний інквізитор Лесду, Даріо Ітессо. Назвіться!

Вартовий, невисокий пузатий чоловік, що явно не зміг би наздогнати навіть слимака, не те що злочинця, витягнувся в струнку і дивився на мене переляканими очима. Це був аасимар – хоч явно зі споганеною кров’ю, – і в темряві він бачив непогано, тож міг розібрати мій презирливий вираз обличчя.

– Капітан варти Лесду, Гастреч, – віддав честь він.

– До порожньої голови руку не прикладають, – фиркнув я. – Не виконуєте ви свою роботу, капітане Гастреч. Спите.

– Так все ж мирно…

– А у Вовчому Куті знов напали на юну леді.

– Та які в Вовчому Куті можуть бути леді… – він затнувся. – Зрозумів. Виправлюсь. Ох, ті дівчата, що блукають Вовчим Кутом, не інакше як леді заблукала…

– Заїхала туди випадково. Сіла у кеб, а візниця виявився злочинцем. На щастя, я вчасно опинився поруч, – інакше невідомо, чи зміг би я знайти Вітторію живою. Бандити зараз не такі вже й безневинні, як їй здається. Навіть відьмі буває важко впоратись з нападниками.

Особливо коли ходять чутки, що десь на вулицях столиці поселилась банда обдарованих злочинців. І саме тоді, коли люди лише стали звикати до чарів і перестали сахатися їх, після стількох старань Даміано! Жахливо невчасно.

Якщо це, звісно, випадковість, а не чийсь злий намір. Я останнім часом схилявся до другого.

– Бандити в кебі, – вчасно згадав я про Гастреча. – Витягніть їх звідти. Кеб я забираю іменем інквізиції. Чоловіків – у застінки, потім допитаєте, надішлете доповідь на ім’я Даріо Ітессо.

– Як накажете, лорде інквізиторе.

– І швидко!

Гастреч підкорився. Він розбудив свого напарника, і чоловіки разом витягнули непритомних злочинців з кебу. Я дочекався, доки вартові зникнуть в будівлі свого відділку, магією почистив салон кебу, а тоді обережно переніс туди Вітторію. Вона так і не прокинулась, тільки крізь сон притулилась до мене на кілька секунд.

– Спи, – прошепотів я, цілуючи її в лоб.

Якби Вітторія зараз відкрила очі, вона б вдарила мене, навіть сумнівів нема. Та зараз вона дрімала. Я подивився на дівчину, зітхнув, відігнав знов спогади про минуле і повернувся на місце візниці. Направив кеб до її будинку.

Вже світало, коли я зайшов всередину. Речі збирати не став, лише зазирнув до кімнати і доторком артефакту розвалив Тіньову клітку. Даміано розказував, як нейтралізувати силу Володаря Безодні.

Кіт радісно застрибнув мені на руки.

– Сподіваюсь, – заявив він, – ви поставили нахабне дівчисько на місце, лорде інквізиторе. Вона повинна мати повагу до свого фамільяра і до матері.

– А фамільяр повинен мати повагу до своєї хазяйки, – я підхопив кота під лапи і зазирнув йому в морду. – Гратимеш проти неї – я дуже зацікавлюсь і твоєю хвостатою персоною, ясно? А ще персоною леді Серафіни Фоскарі.

– Це погроза? – вищирився кіт.

– Попередження. І раджу до нього прислухатися.

Фамільяр невдоволено зашипів на мене, але притих, коли я з силою погладив його по шерсті. Зрозумів, напевне, що краще не сперечатися з інквізитором. Я ж зиркнув на нього і трохи пом’якшив доторки. Поніс кота на вулицю, посадив поруч з собою, вирішивши, що краще не заносити його зараз до Вітторії, і хльоснув коней.